Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

— Так. Я знав.

 

Мій подих завмер. Відповідь вдарила сильніше, ніж віскі.

 

— І це ти... це ти мені прислав це відео? — В моєму голосі прозвучав ледве стримуваний гнів.

 

Він кивнув. Спокійно, без жодного каяття.

 

— Чому? — майже прошепотіла я.

 

Його обличчя залишалося непроникним, але в очах я побачила щось схоже на сум і рішучість водночас.

 

— Бо ти мала знати правду. Хтось мусив тобі її показати. І якби це зробив не я, ти, можливо, так ніколи б і не дізналася.

 

— Що ти хочеш сказати? — Видихнула я, відчуваючи, як злість і відчай змішуються в грудях.

 

Салім схилив голову на бік, спостерігаючи за мною, мов намагаючись визначити, скільки ще я витримаю.

 

— Я хочу сказати, що нічого у цьому житті не вічне. Ні стосунки, ні кохання, ні навіть твоє уявлення про Еміра. — Його голос став ледь чутним. — А ще... ти не заслуговуєш бути на другому плані.

Всередині мене все кричало.

Я відклала склянку й подивилася на нього уважніше.

 

— Чому?.. — мої слова були майже нечутними. -Чому це зробив саме ти?

 

— Бо ти заслуговуєш знати правду, — сказав він після довгої паузи. — Я не міг більше дивитися, як він з тобою поводиться.

 

Його слова пронизали мене, як ніж. Що це означало? Навіщо йому це? Я дивилася на нього, намагаючись знайти відповіді в його очах, але там була лише дивна суміш співчуття й рішучості.

 

 

— Що за правду? — голос зірвався на шепіт. — Ти взагалі розумієш, у що лізеш?

 

Він зітхнув, як людина, яка збирається скинути з себе вантаж, котрий несе роками.

 

— Ти мусиш знати. Я не переставав тебе кохати, ніколи. Так само, як мій батько продовжує кохати мою матір навіть через довгі роки. Знаєш, потрібна була лише невелика іскра. Миттєвість. Як промінь сонця через скло, що падає на суху траву, і все спалахує. — Він зупинився й подивився на мене. — Емір не кохає тебе. Він кохає її. Усе життя.

 

Мене накрило хвилею гніву, болю й нерозуміння.

 

— Що? — видихнула я, відчуваючи, як руки тремтять.

 

— Тебе він захотів лише тому, що ти схожа на неї. Бо ти теж із України. Можливо, він думав, що, кохаючи тебе, забуде про неї, — продовжив Салім, майже не дивлячись у мій бік.

 

Мій мозок кричав від обурення. Складалося враження, що я слухаю чиюсь хворобливу фантазію, а не своє життя.

 

— Ти хоч розумієш, що кажеш? — я раптом закричала, не в силах стримувати емоції. — Та хто ти взагалі такий, щоб вирішувати, кого і як він кохає? І... — я замовкла, вхопившись за слова. — Ця жінка... Твоя мати?

 

Він кивнув. Ледь помітно, але цього було достатньо, щоб у моїй голові все перевернулося.

 

— Ти поїхав туди, щоб влаштувати їхню зустріч? — мій голос наповнився істеричними нотками. — Ну і як? Задоволений тепер? Чи ще недостатньо все зруйнував, покидьок?

 

Він відвернувся, але я бачила, як його щелепи стиснулися.

 

— Я не хотів тобі завдавати болю, — тихо відповів він.

 

— Ага, — я гірко засміялася. — А що ж ти тоді робив? Навіщо ти це зробив? Щоб побачити, як моє життя летить шкереберть? Щоб довести мені, що ти краще за нього?

 

— Я зробив це, бо ти заслуговуєш на правду, Настя, — він повернувся до мене, його очі палали. — Бо я кохаю тебе. Бо не можу більше терпіти, як ти страждаєш через нього.

 

— Ти... — у мене не вистачило слів. — Ти думаєш, це любов? Зруйнувати все, влаштувати весь цей цирк? Чорт забирай, Салім, ти просто егоїст, який не бачить нічого далі власного носа!

 

Він мовчав. І це мовчання було гіршим за будь-які слова.

 

 

 

 

 

Я стрімко крокую до кімнати сина, ноги несуть самі, серце шалено калатає. Відчуття таке, ніби мене загнали в кут, і єдиний вихід — тікати. Від цього будинку, від цих чоловіків, від цього жаху, що вони називають своїм життям. Відчиняю двері, обережно підходжу до ліжечка і дивлюся на мого маленького. Він спить так спокійно, наче світ не перевернувся з ніг на голову.