Ребекка Куанг - Республіка Дракона, Ребекка Куанг

— Тарквет бачив, — видихнула Жинь. — Тарквет був у кампанії. Пам’ятаєте, як рухалися ті води? То був не бог вітру, генерале. То був Неджа.

Вейсжа нічого не сказав.

Вона знала, що дістала його.

— Ви знали, правда? — вимогливо поцікавилася Жинь. — Ви завжди знали. Неджа пішов до того гроту, бо ви йому дозволили.

Бо ж як ще двоє малих хлопчаків могли втекти від палацової варти й досліджувати печеру, у яку їм було заборонено заходити? Як без прямого дозволу Воєначальника Дракона?

— Ви сподівалися, що він помре? Чи… Ні, — її голос тремтів. — Ви хотіли шамана, правда? Ви знали, на що здатен той дракон, і хотіли собі власну зброю. Але ви не ризикнули Дзіньджею. Не первістком. Але другий син? Третій? Їх можна було замінити. Ви могли експериментувати.

— Про що вона говорить? — вимогливо запитав Тарквет.

— Ось чому ваша дружина так мене ненавидить, — сказала Жинь. — Ось чому вона ненавидить усіх шаманів. І ось чому вас ненавидить власний син. І вам цього не приховати. Петра вже знає. Петра сказала, що збирається виправити його…

Тарквет підняв брову.

— Вейсжа..

— Її слова нічого не варті, — сказав Вейсжа. — Вона марить. Вашим людям на кораблі доведеться мати з цим справу.

Тарквет засміявся.

— Вони не знають мови.

— Радійте. Її діалект доволі огидний.

— Годі брехати! — Жинь спробувала кинутися на Вейсжу. Але ланцюги боляче смикнули їй литки і вона знову впала на підлогу.

Тарквет востаннє засміявся й вийшов. Вейсжа затримався на мить на порозі, байдуже спостерігаючи за нею.

Нарешті він зітхнув.

— Дім Їнь завжди робить те, що треба зробити, — сказав він. — І ти це знаєш.

Коли Жинь прокинулася знову, то вирішила, що хоче вмерти.

Вона розмірковувала над тим, щоб розбити голову об стіну. Але щоразу, коли сідала навколішки біля вікна, обхопивши камінь руками, починала занадто сильно тремтіти, щоб довести задумане до кінця.

Вона боялася не смерті, вона боялася, що вдариться головою недостатньо сильно. Що лише розтрощить собі череп, але не втратить свідомість і муситиме годинами терпіти нестерпний біль, який не вб’є її, але перетворить життя на страхітливу агонію й відбере половину первісної здатності думати.

Зрештою, вона теж виявилася занадто великою боягузкою. Вона здалася й жалюгідно згорнулася на підлозі, чекаючи, хто прийде наступним.

Через декілька хвилин Жинь відчула різке поколюванні в лівій руці. Вона різко підняла голову, оглянула кімнату, щоб знайти, що її вкусило. Павук? Щур? І нічого не бачила. Вона була сама.

Поколювання посилилося й переросло в гострий рівномірний біль. Жинь голосно скрикнула й сіла.

Вона не бачила причини болю. Міцно стиснула руку, квапливо розтерла її вгору й униз, але біль не зникав. Вона відчувала його так точно, немовби хтось вирізав глибокі рани в її плоті, але не бачила крові на шкірі чи ліній, які розтинали б її.

Нарешті вона усвідомила, що це відбувалося не з нею.

Це відбувалося з Кітаєм.

Вони його спіймали? Вони роблять йому боляче? О боги. Знати, що й Кітая катують, відчувати, як це відбувається, розуміти, що йому вдесятеро гірше, й не мати змоги цього спинити, було гіршим за тортури.

На її шкірі проступили тонкі неакуратні лінії, схожі на шрами від давно загоєної рани.

Жинь вдивилася в їхню форму. То були не випадкові порізи, щоб завдати болю, візерунок надто складний. Він скидався на слова.

Надія стрепенулася у грудях. Кітай зробив це з собою сам? Він намагався написати їй? Вона стиснула кулаки, зціпила зуби від болю, спостерігаючи, як білі лінії утворюють одне слово.

«Де?»

Вона підповзла до вікна й визирнула назовні, рахуючи вікна, що вели до неї. Третій поверх. Перша кімната в центрі коридору, просто над платформою у дворі.

Тепер Жинь мусила відписати. Вона ковзала поглядом по кімнаті, шукаючи зброю, але нічого не знайшла. Стіни надто гладенькі, а меблів у її камері не було.

Вона оглянула нігті на руках. Непідстрижені, гострі й нерівні. Це могло спрацювати. Нігті були ще й страшенно брудні, що могло спричинити зараження, але цим вона перейматиметься потім.

Жинь глибоко вдихнула.

Вона може це зробити.

Вона вже різала себе.

Вона вирізала лише три знаки до того, як уже не змогла змусити себе нанести бодай штрих. «Палац 1–3».

Затамувавши подих, вона дивилася на свою руку. Відповіді не було.

Відповідь необов’язкова. Кітай мусив побачити. Можливо, йому просто більше нічого було сказати.

Вона швидко розмазала кров по руках, щоб приховати порізи, просто на той випадок, якщо до неї прийдуть охоронці. А якщо й побачать, вона просто прикинеться божевільною.

Роздiл 37

Щось дзенькнуло об вікно.

Жинь різко підняла голову. Почула той самий дзенькіт удруге. Вона чи то побігла, чи то поповзла до підвіконня й побачила на залізних ґратах багатозубий гак. Визирнула за край. Кітай дерся по стіні по єдиній мотузці. Він осяйно всміхнувся їй, його зуби блиснули в місячному світлі.

— Привітики.

Жинь вражено дивилася на нього, відчуваючи надто сильне полегшення, щоб говорити, і відчайдушно сподіваючись, що це не галюцинація.

Кітай протиснувся крізь вікно, нечутно скочив на підлогу й видобув із кишені довгу голку.

— Скільки замків?

Вона брязнула ланцюгами.

— Тільки два.

— Ага. — Кітай опустився навколішки біля її литок і взявся до роботи. Через хвилину засувка відскочила. Жинь із полегшенням відкинула з ніг кайдани.

— Тихше, — прошепотів він.

— Вибач. — Вона досі була трохи сонна через лаунданум. Рухаючись, вона немовби плавала, а думати доводилося вдвічі довше.

Кітай перейшов до засувки навколо її правого зап’ястка.

Жинь сиділа тихо, щосили намагаючись не рухатися. Через пів хвилини вона почула щось за дверима. Напружила слух. Почула знову — кроки.

— Кітаю…

— Знаю. — Його спітнілі пальці зісковзували й плуталися, доки він працював голкою навколо замка.

— Не рухайся.

Кроки погучнішали.

Кітай смикнув засувку, але ланцюги трималися міцно.

— Бляха! — він впустив голку. — Бляха, бляха…

Паніка стиснула Жинь груди.

— Вони йдуть.

— Знаю. — Він якусь мить дивився на залізні кайданки, важко дихаючи. А потім стягнув через голову сорочку, зав’язав її в міцний вузол і притиснув Жинь до обличчя.

— Відкрий рота.

— Що?

— Щоб ти не відкусила собі язика.

Жинь кліпнула. Ох.

Вона не сперечалася. Не було часу думати, не було часу вигадати кращий план. Було тільки це. Вона дозволила Кітаю впхнути тканину собі в рота якомога далі, аж доки сорочка не притиснулася до її язика, знерухомлюючи зуби.

— Сказати коли? — запитав він.

Жинь міцно замружилася й похитала головою.

— Добре, — минуло декілька секунд. А потім він із силою наступив їй на руку.

Її розум спалахнув білим. Тіло смикнулося. Вона вигнулася назад, безконтрольно брикаючи ногами в повітрі. Вона чула, як кричить крізь тканину, але все це було немовби десь дуже далеко. На кілька секунд вона була немов відірвана від себе, то хтось інший кричав, чиясь іще рука була розтрощена. А потім її розум повернувся в тіло, вона почала бити рукою об підлогу, відчайдушно бажаючи,