Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

того, чого не було треба. Одні з Кут, а інші аж із Туреччини. Молоді люди поверталися з самотніх полонин і відразу потрапляли в цю радісну шумливу річкову течію, у свободу. Восени почали нею користуватися. Без клопотів, без перешкод почалися гулянки та забави. Стежками кожен ходив аж занадто озброєний. До панських чи цісарських лісів уже ніхто не крався. Ходив, як годиться ходити лісом Божим, людським. Полювали, стріляли, грюкали у лісах, скільки їм було треба, навіть значно більше. Дехто полював ще далі: якісь безвусі мисливці, яких досі ніхто не знав і не бачив в опришківських ватагах, вже нападали на подільські двори, на корчми. Інші готувалися до нападу на Косів. Деякі мудріші глибоко задумувалися, що б такого неабиякого встругнути. Пригадували собі славний Болехів, місто, як то кажуть, «багате на суми», до якого сам Довбуш навідувався, не переходячи води.

Отак, перш ніж Дмитро повернувся від цісаря, всі забули про недавню історію.

А позаяк його славне товариство розлетілося і розбіглося, не було навіть мови, ані думки про те, щоб загороджувати плаї, робити засіки та загачувати ріки, як це обіцяв Чупрей. Бо і Чупрей так довго лікувався біля оксамитоокої вірменочки, що забув про воювання, помсту та погрози. Навіть пан Осьвєнцімський, бачачи, що нічого не клеїться, відпочивав після бурхливих пригод. Полював, грав у карти й уже думав про те, щоб отаборитися. Не один із товариства сидів коло любки, не один будувався, почав ґаздувати і намірявся женитися. Усі молоді тішилися свободою. Кожен пив її, як мед зі стільників, але так, що мед висмокче, а стільник викине будь-де.

Безперечно, ніхто з Дмитрових юнаків не думав порушувати громову присягу. Бо ніхто про неї не думав. Зате повсюди поширився юнацький дух. Окремі ватаги вже почали воювати між собою. Роди поновили старі суперечки. Рубалися не тільки при нагоді. Леґіні приходили до хати супротивника, забивали у поріг двору топори. Це означало оголошення битви. Потім посилали своїх послів, домовлялися, де мають зійтися. Виходили на якусь рівну поляну – як от Ігровище на Просічному, – і доти кидали топорами, поки в одної зі сторін не залишалися тільки поранені або неспроможні до бою. Тоді вже вважалося, що це перемога. Ті, що мали шаблі, билися шаблями, а решта – кілками з парканів. Щойно трохи зализали рани, знову йшли забивати сокири на порозі ворожого двору. Так собі розважалися.

Навіть деякі Василюкові юнаки сварилися між собою. Трохи крові собі пустили, понаставляли один одному бартками синяків, порубали шаблями і знову мирилися. А одного разу Василюкові з Томанюковими так перестрілювалися з буковинок цілий день без перерви, аж зголодніли. Тоді один за другим нишком пішли поїсти до хати Палія, в якій було щось на кшталт корчми. Почали танцювати. Там знову собі щось згадали, бо порубалися палашами, аж підлога у просторій Палієвій хаті була всюди заляпана кров’ю. І далі попивали чи горілку, чи вино, мед, чи хто що полюбляв. За єднання! За згоду! Аби не дуже гнівався вільний князь, як вернеться! На єднання так танцювали і вдень, і вночі, що сучасній людині кожна рука і кожна нога окремо відвалилися б від таких танців. «Гой! Свободо, свободонько! Сонячна, удала!» Тепер вони знали, що вони у них є. Знали, як нею користатися. І вже ніяке латане мандаторське стерво не псує юнацьких танців, не винюхує, не тягне до протоколу, не заковує в кайдани. Не суне свого псячого носа до того, що комусь дурну голову розбив – трохи або й зовсім. «Гой! Свободо, свободо!» Цим співом шуміли царинки, навіть відлюдні полонини, ця пісня доходила навіть до глибин незмірних у ті часи лісів.

Отакою була свобода тогочасної гірської молоді. Зрілі люди теж її куштували. І, хоча Дмитра не було, щонеділі у Головах співали нові співанки. Звідти розліталися на цілі гори пісні про все, що діялося недавно і давно. Про Чупрея, про летючих зміїв, про цісарських вояків, про Булигові таляри. Звідти походили також жарти, кпини та дотепи.

Не одному, коли слухав ту Андрійкову оповідь про бійки та свободу, на душі ставало якось сумно. Тоді Андрійко втішав слухачів, що це лиш теперішні люди такі кволі! Бо – невідомо, як сказати – чи більше у дикості погрузли, чи у м’якості. Нині – так звик бідкатися Андрійко – хай лиш один одного цюкне барткою – і кінець. Еге! Сумна їхня доля! Уже ніколи більше не поб’ються, ані не затанцюють. Тріскає голова, слабка й пуста, а незграбна рука іде в кайдани. Один до гробу, другий до криміналу. І все. Куди це годиться. А в ті часи люди були і міцніші, і ґречніші. І рубатися вміли, і вчасно помиритися.

Так розпочався той період буйності, період бійок, про який збереглися пісні та який погано закінчився.

Хоч до кінця було ще далеко, однак і сам Андрійко визнає, що не лише добро принесла свобода. Почувши вість, що нема мандаторії, що «скасувалися» пушкарі, через Судію прийшли загірські опришки з Угрів. Погано, дуже погано їм там велося. Уже майже два століття вони дедалі більше марніли, аж стали подібні на збідованих і загнаних втечею розбійників, а не на гірських опришків. Де їм там до наших юнаків! Дуже їх припікали угорські суди й уряди. Того, кого ловили, відразу вішали на цьому ж місці, насаджуючи весь тулуб від рамен крізь груди на гострий кривий гак, мов на велику вудку. Тож вони шукали свободи і поживи з чужої шкіри тут. Петро Шекерик, правнук Палія, описує у книжках, як то мудрий і грізний ватажко Пігул-Попицун, який за часів Дмитра був уже старим чоловіком, колись прогнав і провчив загірських опришків, убивши відразу дванадцятеро одним пістоликом. Може, тоді з ними ще варто було боротися. А тепер, коли Попицун був дуже старий, Пелех уже мертвий, а Дмитро пішов до цісаря, зайшли ті розбишаки, почали грабувати й спустошувати хату за хатою. Ще й припікали декого, лили смолу на живіт, щоби признався, де тримає гроші. У деяких хатах уже не було на чому лягти: забрали ліжники, забрали сукно, одяг, навіть харчів ґаздам не залишили. Добиралися і до двору в Криворівні, але там їх привітали щедрими пострілами. Відступили, нападали тільки на слабші та менш захищені хати. З усіх гірських ватаг ніхто кроку не ступив, щоб їх прогнати.

Безлад ставав дедалі більшим. Гроші танули, безперестанку йшли коні то з Косова, то з Угорщини, то з вином, то з горілкою. А купці не