Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

голоблі та зсиненого Гауслера. Вона хотіла, не сварячи, сказати йому, що машталір їй не потрібний, і розрахуватися, але він сам, не хотівши винуватити товаришів, чиїй неприязні приписував тепер щоденні крадіжки збруї, а також переконавшися, що як терпітиме й далі, як терпів, то йому і шкуру спустять, попросив у господині розрахунок, а це було на руку всім. Назавтра шофер став на службу до Вердюренів, і пані Вердюрен була така ним задоволена, що згодом, коли їй довелося найняти нового візничого, палко рекомендувала його мені як людину цілком надійну. От я й найняв його в Парижі на поденщину. Але я вже забігаю наперед: усе це знайде своє місце в Альберти-ниній історії. А поки що ми з моєю приятелькою вперше обідаємо разом у Ла-Распельєр, а пан де Шарлюс уперше обідає тут разом із Морелем, гаданим сином «управителя», який заробляє тридцять тисяч франків на рік, має свій екіпаж і в кого під рукою сила мар-шалків, помічників, садівників, управителів та орендарів. Та що я так далеко забіг уперед, то мені б не хотілося, щоб читач вважав Мореля за послідущого мерзотника. Мореля роздирали суперечності, і вряди-годи він справляв гарне враження.

Природно, я був дуже здивований, почувши, що кучера вигнали, а ще більше, як дізнався, що його заступив шофер, який возив мене з Альбертиною. Але шофер сплів цілу заплутану історію, буцімто його відкликано до Парижа, а звідти виписано для Вердюренів, і я ні на хвилю не піддавав сумніву його правдивости. Звільнення машталіра привело до того, що зі мною коротко побалакав Морель: він висловив жаль, що спровадили такого хорошого хлопчину. Зрештою, навіть поза хвилями, коли Морель, заставши мене самого, дослівно кидався на мене з виявами бурхливої радости, скрипаль, помічаючи, як у Ла-Распельєр зі мною пань-каються, і відчуваючи, що він свідомо цурається людини, для нього цілком безпечної, бо він, Морель, змусив мене спалити за собою всі мости і позбавив мене будь-якої змоги поблажливо поплескувати його по плечі (хоча таких замахів у мене й не було), перестав мене уникати. Цей поворот я приписав впливові пана де Шарлюса, впливові, завдяки якому Морель і справді зробився не таким обмеженим, артистичнішим, хоча в тих випадках, коли він розумів проречисті, брехливі й, зрештою, капризні напучування свого метра дослівно, він остаточно‘спадав з розуму. Одне було мені невтямки: що такого міг йому сказати пан де Шарлюс. Звідки мені було знати тоді те, що внесли у мої вуха допіру згодом (і чого я ніколи не був певен, бо всі розповіді Андре про Альбертину, надто пізніші, здавалися мені завжди дуже підозрілими, адже, як ми бачили давніше, Андре подругувала з нею нещиро й ревнувала її) і що коли це таки була правда, вони обоє дуже старанно приховували від мене, — знати про близькість Альбертини з Морелем? Ставлення Мореля до мене, що склалося після звільнення машталіра, змусило мене змінити про нього думку.

У мене залишалося погане враження від його вдачі, я не забув, як він переді мною дрібцював, коли потребував мене, і як уже тоді, коли я йому прислужився, почав гордувати мною, а потім і зовсім нехтувати. До цього слід додати його меркантильність у стосунках із паном де Шарлюсом та його бестіяльські інстинкти, які, не дістаючи вгоноби або ускладнюючи ще більше йому життя, в’ялили його; і все ж то була душа не зовсім споганена, просто вона була зіткана з суперечностей. Він нагадував собою старовинний середньовічний фоліант, сповнений помилок, забобонів, усіляких неподобств; від його сторінок рябіло в очах. Спершу я думав, що штука, в якій він справді сягнув досконало-сти, наділила його чимось більшим, ніж виконавська майстерність. Якось я сказав йому, що збираюся засісти до роботи, а він мені відповів: «Працюйте — прославитеся». — «Чиє це?» — спитав я. «Так Фонтан сказав Шатобріанові». Йому було відоме любовне листування Наполеона. «Він очитаний, — подумав я, — це плюс». Але з усього давнього й новочасного письменства він, напевне, знав тільки цю висмикнуту звідкілясь фразу, бо товк мені її щовечора. Ще одна фраза, яку він човпив мені найчастіше, утримуючи від «зайвих» балачок про нього, фраза, як вважав він, літературного походження, навряд чи була французька, принаймні з чим її їдять, міг сказати хіба що лакей, якому доводиться ховати кінці в воду: «Не довіряйте недовірливому». Власне, аплітуда коливань між цією ідіотською приповідкою та Фонтановою фразою, зверненою до Шатобріана, окреслювала цілий сектор Морелевої вдачі, сектор вельми строкатий, але менше позначений суперечностями, ніж могло здаватися. Цей хлопець, готовий ради грошей на все і то без найменших гризот — не назвеш же гризотою якесь химерне роздратування, загострену нервозність, — готовий, якщо тут пахло зиском, завдати горя, навіть убрати в жалобу цілі родини; цей хлопець, який молився мамоні; хлопець, глухий не лише до почуття добра, а й до почуття людяности, цей хлопець понад золото ставив тільки свій консерваторський диплом з відзнакою, цю свою затулу від усякої критики у класі флейти і контрапункту. Найбуйніші вибухи гніву, найдикіші й найкричущіші напади люті викликалися в нього тим, що він називав (узагальнюючи, певна річ, окремі випадки неприязні, з якими стикався) усесвітнім шахрайством. Він хвалився тим, що сам у халяви не набирає, бо ні з ким ні про що не балакає, не викладає ні перед ким своїх карт на стіл, нікому не довіряє. (На моє нещастя, — якщо згадати, що на мене чекало по моєму повороті до Парижа, — його недовірливість «сплохувала» у його взаєминах з бальбецьким шофером, з якими вони були одного поля ягода, тобто, він занедбав свою улюблену максиму, спізнався з людиною недовірливою в тому доброму розумінні, яке він вкладав у це поняття, з людиною, яка вперто мовчить при людях порядних, зате їй нічого не варто злигатися з мерзотником.) Йому здавалося — і тут він мав якусь рацію, — що недовірливість завжди допоможе йому вийти сухим із води, викрутитися, навіть коли в якихось авантурах можна скрутити собі в’язи, що завдяки недовірливості його не тільки не піймають на гарячому, але навіть ні в чому не запідозрять у закладі на вулиці Бержер. Він працюватиме, може, уславиться колись, чистий, бездоганний, вийде на голову журі по класу скрипки на конкурсних екзаменах у славетній консерваторії.

Але, розбираючи ці суперечності, ми, либонь, приписуємо Морелевому мисленню забагато логіки. Насправді, його натура нагадувала такий пожмаканий папір, що написане на ньому вже