Василь Семенович Стефаник - Потойбiчне

Що за чудову подорож ми мали! Океан був спокійний, як озеро в лісі. Небо безкрає, блакитне, не нахмурилось ані разу. Так і наша приязнь з Ідою. Щодня ми почували себе ближчими, щодня кохались більше. Коли пароплав прибув до Piо, де я мав сходити, такий смуток обгорнув нас, що ми вирішили: це буде остання розлука!

Ми постановили одружитись, як тільки я приїду до Буенос-Айресу.

Щоденно я отримував листа від Іди. Вона оповідала свої вражіння з театру, описувала гарну столицю Аргентини, але більш усього писала про свої почуття до мене. Листи наречених! Вони, чудні й смішні для чужих, але скілько щастя дають вони тим, до кого адресовані.

Тільки в останньому листі я відчув тривогу.

«Любий, – писала Іда, – я не хотіла тебе хвилювати, проте краще, щоб ти знав. Вже не раз я дістаю червоні троянди. Вони криваві… страшні! Приїзди, приїзди якнайскорше, заспокій мене, захисти! Я боюсь за наше кохання».

Я людина нашого віку. І на хвилину не приділяв поважної уваги фатальним квітам. Але довідавшись, що Іда сумна і збентежена, я скоротив своє перебування у Бразилії, купив квитка на найшвидший пароплав і післав радіограму Іді, прохаючи про відповідь. Але чомусь її не отримав.

У Буенос-Айресі я просто з порту поїхав до готелю, де мешкала Іда.

– Іда Рафалі тут не живе, – мовив урядовець, переглядаючи список постояльців.

– Куди ж вона виїхала? – спитав я, вражений.

Урядовець заглянув до книжки.

– Нова адреса її не записана.

– Це не може бути! – вигукнув я.

Урядовець уважно подивився на мене.

– Почекайте хвилинку, пане. Я тут новий. Піду спитаю завідувача, може, він щось знає.

Завідувач прибув особисто.

– Родич панни Рафалі?

– Так, так, – відповів я поспішно, відчуваючи щось страшне.

– Дуже мені прикро повідомити вас, пане (завідувач зморщився на знак співчуття). Дуже прикро… Іда Рафалі вмерла п'ять днів тому і її поховано на цвинтарі Чакаріта.

Вражений, притиснутий одчаєм, ішов я серед нових могил великого цвинтаря, шукаючи ряд і число, що мені подали в канцелярії. І зненацька я побачив щось, після чого вже не вагався. Поспішними кроками прямував я до свіжо насипаного горбика. Майже не було потреби читати на тимчасовому хресті знайоме, рідне ім'я.

Букет, ні, цілий сніп червоних троянд, сяючи вогнем і кров'ю, накривав могилу Іди.

Троянди були свіжі, грізні, переможні. Вони захопили, заховали її назавжди, навіки.

Мирон Левицький

Народився 1913 р. у Львові. Маляр і графік, навчався у школі Олекси Новаківського та Академії Мистецтв у Кракові, член АНУМ. Оповідання став публікувати у 1930-их рр. У львівській пресі. З 1949 р. мешкав у Канаді, мав виставки в Канаді, США, Парижі. Автор збірки оповідань «Ліхтарі» та оповідань розпорошених у періодиці. Оповідання «Коханець принцеси Ізітає» та «Портрет Аврори д'Анвіль» публікувалися у діаспорному збірнику «Слово» (т. 10, 1983 р. і т. 13, 1996 р. відповідно).

Помер у 1993 р. в Торонто.

Коханець принцеси Ізітає

(З циклу «Витівки химерного Ероса»)

Як розсипані кубики в долині річки Інн, вигрівався на сонці невеличкий чарівний Інсбрук – столиця і гордість Тиролю.

Повіяв лагідний вітер «фен» і від цього ніби загострилися контури тирольських Альп. У такий вітряний час жаліються тирольці на болі голови і всю провину за них приписують дивовижному вітрові. Клавдій – не тиролець і, можливо, тому ласкавий вітер шанував гостей, бо вони не відчували його магічної сили. Повітря було чисте й прозоре і здавалося, що гори ближчали, начебто чиясь рука присувала театральні декорації, від чого виднішими ставали усі прірви між скелями, не такими далекими, як було насправді. У такий час Клавдій завжди маршував у сторону Ігельсу, піднімаючися лісистою «Берґ Ізель», бо ж звідти – найкращий вид на сіру скелясту гору Сарлес, яка манила його зір своєю формою й нагадувала дві піраміди, що прилипли одна до одної. Завжди на такий маршрут він брав зі собою книжку, сідав на нагрітому сонцем камені й читав, час від часу любуючись гострим рисунком гір. Відшукування вигідного місця не завжди приходило легко. Зазвичай здавалося, що наступне буде краще, тож Клавдій переходив з місця на місце.

– Ви чогось шукаєте? – почув він голос, що йшов з каменистого горба.

Там сидів чоловік. Він підняв руку, щоб його побачили.

– Ви до мене? – спитав Клавдій.

– До вас. Ви чогось шукаєте? – відповів той.

– Вигідного місця.

– Тут усюди вигідно, але найвигідніше ось тут, – чоловік поклепав долонею камінь.

Клавдій повільно підходив до скелястого горба, обережно ступаючи з каменя на камінь. Підійшовши ближче, він побачив знайоме обличчя професора Мецінгера.

– О! Професор Мецінгер! – врадувано викрикнув Клавдій.

– Щойно впізнали? А я вас бачив уже кілька разів, ви часто сюди заходите, – промовив професор.

– Я вас не помітив ні разу, – із здивуванням відповів Клавдій.

– Бачите, я маю одне місце і часом здається мені, що воно, це місце, – тільки моє і на нього тільки я маю право, – він хрипко засміявся. – Дивачіє чоловік на старість. Сідайте, будь ласка, ось тут, – він вказав рукою на вгнутий камінь з вигідним опертям для стіп.

Знайомство з професором Куртом Мецінгером тривало вже майже місяць. Вони часто зустрічалися в ресторані «Брайнезель», звичайно споживаючи «штернзуппе» й «палятшінкен». Великого вибору в ресторані не було.

Мецінґер сидів нерухомо на своєму камені, як звичайно сидять у м'яких фотелях, і вдивлявся у сірий Сарлес. Він скидався більше на манекена, ніж на живу людину. Сидів замислений. Мовчанка тривала якийсь час і вже ставала Клавдієві нестерпною, знічев'я він то гладив долонею камінь, то висмикував мох із його щілин, аж врешті проказав:

– Дивний цей Сарлес здалека – як дві піраміди одна біля одної.

Професор повільно, ніби збудився, повернув голову до Клавдія.

– Так, так, як дві піраміди, – він глибоко дихнув, – Ґізе, Карнак, Теби, Люксор, Деір ель Багарі, Ель Амарна і синє, синє небо.

– Ви були в Єгипті?

Професор ніби не почув Клавдієвого запитання, підвів зір на небо і продовжував:

– І Ніль, і Амарна. І не таке синє небо! – майже злісно проказав, – не такого кольору небо, не такого.

– Ви були в Єгипті? – повторив своє запитання Клавдій.

Мецінґер відповів не зразу. Хвилинку помовчавши, він поглянув на Клавдія.

– Я мав ваші роки… так, так, тридцять років тому я мав ваші роки. Тридцять років тому, – повторив професор, і лагідна усмішка вдекорувала його обличчя. – Так, так, тридцять років тому, а мені здається, що це було недавно. Тридцять років я чекаю, чи можете собі уявити?!

– Якщо б я