Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

за призначенням були скобелі та струги. Осібну групу знарядь складали різаки, різці та різачки. Для них показові ретельно загострене лезо та навмисне затуплена спинка з протилежного боку. Побутували також знаряддя із залощеним робочим кінцем, оформленим специфічною двобічною ретушшю, що призначалися для свердління отворів.

Наприкінці бронзової доби кількість згаданих вище знарядь помітно зменшується. Найдовше вони зберігаються на території лівобережного лісостепу. Технологія їх виготовлення збіднюється. Часто використовуються різні зовсім не оброблені відщепи. Ретушшю загострюється невелика ділянка на одній із граней відщепу або ж на куті. При цьому ретуш груба, велика з поодинокими фасетками. В інших регіонах знаряддя, пов’язані з обробкою продуктів тваринництва, були, очевидно, вже металевими.

Чималу групу складали знаряддя для обробки деревини: робочі сокири, сокири-молоти, долота, тесла. Серед сокір розрізняють два основні типи: крем’яні, рідше з інших порід каменю, тесловидні знаряддя, що вставлялися до колінчастого держака й були відомі ще з неоліту; кам’яні сокири з просвердленими для закріплення руків’я отвором. У лісостеповій смузі Правобережної України знайдено величезну кількість таких сокир. Причину їх масового виробництва можна вбачати у розвитку підсічного землеробства. Окрему групу складають долота з характерним вузьким лезом та тесла з дуговидним вигнутим лезом та звуженим протилежним кінцем.

Частину сокир слід віднести до сфери озброєння. Бойові сокири мали різну форму, були виготовлені з коштовних рідких порід каменю, завжди гарно оброблені, суцільно відполіровані, іноді орнаментовані. Зразками можуть слугувати бойові сокири з відомого Бородінського скарбу. Особливою вишуканістю форми та стрункістю пропорцій виділяється одна з них, що має тонкий обух та фігурно вигнуте лезо. Усі сокири Бородінського скарбу зроблені з нефриту, родовища якого відомі у віддалених від України Саянських горах. Їхня поверхня відшліфована до дзеркального блиску та оздоблена канелюрами[381]. Бойові кам’яні сокири загалом характерні для ранньо-бронзової доби. Надалі вони трапляються значно рідше та стають менш ошатними. Це переважно пласкі сокири ромбічної форми із загостреним лезом. Наприкінці бронзової доби кам’яні сокири як бойові та робочі знайдено лише на кількох поселеннях Північної України. Більшість із них трикутної чи овальної форми, з клиновидним лезом та круглим обухом. Техніка їх виготовлення досить груба та примітивна.

Рис. 178. Кам’яні сокири інгульської катакомбної культури, оздоблені рельєфним візерунком:

1 — Старогорожене; 2 — Широке; 3 — Старобешеве; 4 — Баратівка.

Одночасно з бойовими сокирами в ужитку були кам’яні булави, особливо поширені серед індоіранських племен. Вони відомі різної форми — кулясті, грушовидні, хрестоподібні, приплюснуті. Надто гарні три булави з Бородінського скарбу, виготовлені з білого тальку. Призначення булав, як і деяких парадних сокир, було подвійним — вони слугували зброєю та виконували функції атрибутів влади — клейнодів (рис. 178).

Серед крем’яних предметів озброєння не останнє місце посідають вістря до стріл і дротиків та кинджали. За ранньо-бронзової доби вістря до стріл у великих кількостях знайдено на поселеннях і в могильниках. Звичай класти стріли у поховання зберігається і пізніше, в окремих регіонах до раннього залізного віку. На початку доби найтиповішими були підтрикутні вістря з виїмкою в основі, а також ромбовидні та лавролистої форми. Згодом з’являються вістря з черешками. Пізньому періоду властиві найрізноманітніші форми вістер, виготовлених недбало, з ретушшю, нанесеною лише уздовж краю однієї із сторін. У похованнях поряд із стрілами часто бувають випростувачі древків — парні шматки обробленого пісковику із жолобом уздовж пласкої грані. Вістря до дротиків дещо більших розмірів, але за формою мало різняться від призначених для стріл. Крем’яні кинджали трапляються порівняно рідко, головним чином у культурах доби ранньої бронзи — катакомбній та шнурової кераміки. Звичайно вони чудово відретушовані по всій поверхні, мають трикутний чи овальний клинок та виділений черешок, що вставлявся У руків’я з кістки, дерева або шкіри.

Оцінюючи загалом виробництво кам’яних знарядь за доби бронзи, слід відзначити, що на теренах України простежуються три зони, що різняться за кількістю знарядь та рівнем виробництва. До першої зони з найрозвиненішою технологією відносяться лісостепове Правобережжя, Волинь та Середнє Подніпров’я, де обробка кременю мала давні традиції, пов’язані з енеолітичними, насамперед трипільськими, племенами. Другу зону складає степова смуга, де кам’яні знаряддя на середину II тис. до н. е. вже значною мірою були замінені металевими. І третю зону — лісостепове Лівобережжя. Тут кам’яних знарядь було багато й вони використовувалися протягом усієї бронзової доби. Що ж стосується технології виробництва, то на сході помітне певне відставання порівняно з двома іншими зонами, а також низка архаїчних рис, витоки яких є у місцевій неолітичній, навіть мезолітичній культурі.

Набір знарядь значною мірою залежав від господарчої спрямованості населення. Так, у степовій Україні знайдено більше знарядь праці, пов’язаних із скотарством, а в лісостеповій — із землеробством. Предмети озброєння, хоча й відзначаються низкою рис, притаманних тій чи тій археологічній культурі, загалом досить уніфіковані на всіх теренах України, а їхні зміни, зникнення одних і поява інших форм, диктувалися часом.

Є невелика група пам’яток, котрі містять дані щодо організації каменедобувного та каменеобробного виробництва. Перш за все це залишки різних підземних розробок. Той факт, що шахти як в Україні, так і в суміжних регіонах переважно відносяться до більш раннього енеолітичного періоду, а за бронзової доби практично невідомі, слугує непрямим показником того, що внаслідок появи бронзи потреби у кам’яних знаряддях зменшилися. Тепер вони могли задовольнятися за рахунок використання каміння, яке лежало на поверхні.

Найцікавішим типом пам’яток, що висвітлюють організацію кременеобробного виробництва, є майстерні. Відомі невеликі майстерні, розташовані у житлах або у безпосередній близькості від них. Судячи з характеру відходів — численних відщепів, шматків жовен із кіркою та форм, непридатних для виготовлення будь-яких знарядь, — такі майстерні були сімейними. Лише у такому випадку був сенс приносити крем’яні конкреції у необробленому вигляді до житла і там вже відпрацьовувати усі ланки виготовлення знарядь. Подібні сімейні майстерні відомі у лівобережному лісостепу.

Другий тип майстерень можна назвати загальнопоселенськими. Раніше їх іменували громадськими. Як правило, вони розташовані на околиці селища або ж неподалік від місця розробки кременю. У таких майстернях більшість виробів складають заготовки знарядь. Відходи виробництва, зокрема непотрібні частини жовен, відщепи, уламки, лишали на місці видобутку сировини. До майстерень приносили лише заготовки і там вже виготовляли з них різні знаряддя. Кількість заготовок та зіпсованих знарядь вказує на те, що такі майстерні обслуговували усе поселення. Наявність спеціалізованих майстерень для виготовлення лише одного виду знарядь — сокир, серпів, вістер до стріл та дротиків — можна розглядати як свідчення того, що вони задовольняли потреби кількох сусідніх поселень. Найбільше таких поселень відомо