Ніл Гейман - Американські боги

Тим часом Град дістався до вершини драбини і витягнув ножа. Знайшов невелику гілку, яка мала б вдовольнити пана Світа, і ввігнав вістря ножа у те місце, де вона відходила від стовбура. Наполовину відпиляв, наполовину відламав. Дрючок вийшов десь зо три чверті метра завдовжки.

Він сховав ножа назад у піхви. Тоді почав спускатися драбиною. Порівнявшись із Тінню, на мить призупинився, щоб сказати:

— Господи-Ісусе, як же я тебе ненавиджу!..

Як би він хотів зараз просто вийняти зброю і пристрелити того мудака! Але не можна. Тож він проткнув гілкою повітря в напрямку повішеника. У цей майже несвідомий жест Град вклав усю безсилу лють, що зібралася всередині. Він не торкався Тіні, але уявив, як тримає спис і протикає його живіт.

— Все, досить. Треба йти, — сказав Град уголос.

Перша ознака божевілля — розмовляєш сам з собою. Він спустився ще на кілька сходинок, тоді зіскочив на землю. Подивився на гілку, яку тримав в руках, і відчув себе дитиною, що грається з дрючком, ніби з мечем чи списом. Я міг би втяти ту гілку звідки завгодно, подумалось йому. Не конче було пертися саме до цього дерева. Хто б у біса дізнався?

А тоді подумав: агент Світу біса дізнався б.

Він відніс драбину назад до будинку. Здалося, що боковим зором він зауважив якийсь рух, тому зазирнув у вікно, у тьмяну кімнату з прогнилими меблями і осипаною зі стін штукатуркою. На мить, ніби в напівсні, йому здалося, що у темній вітальні сидять жінки.

Одна з них плела. Друга зміряла його поглядом. Третя, здавалося, куняла. Жінка, яка витріщалася на нього, раптом посміхнулася, і ця посмішка ніби розітнула обличчя надвоє, перекреслила від вуха до вуха. Тоді вона пальцем торкнулася шиї і повільно провела кінчиком від краю до краю.

А тоді видіння, яке тривало якусь секунду, зникло, і перед ним знову була порожня кімната з переламаними меблями і мухами, що обсіли засохлі брудні плями на стінах. Там нікого не було.

Він потер очі.

Град повернувся до «Форда Експлорера» і заліз усередину. Жбурнув гілку на білу шкіру пасажирського сидіння. Повернув ключ запалювання. Годинник на панелі приладів показував 6:37 ранку. Град спохмурнів і звірився з годинником на зап’ясті. Той стверджував, що зараз 13:58.

О, супер! — подумав він. Пробув на тому дереві або вісім годин, або мінус одну хвилину. Але потім він заспокоївся — це ж треба, щоб так співпало, що обидва годинники зламалися.

А з Тіні на дереві потекла кров. Рана з’явилася у нього на боці. Кров сочилася густа, темна і тягуча, мов патока.

Тінь не ворухнувся. Якщо він спав, то не прокинувся.

Хмари вкривали верхівку Сторожової гори.

Пасха сиділа трохи осторонь від юрби, що зібралася коло її підніжжя, і милувалася сходом сонця над пагорбами. Неусвідомленими рухами вона торкалася пальцями правої руки татуювання — віночка синіх незабудок, що оповив її лівий зап’ясток.

Прийшла і минула ще одна ніч. Нічого не трапилось. Люд усе прибував, по одному, по двоє. Ця ніч принесла кількох з південного заходу: зокрема, двох юних хлопців, кремезних як яблуньки. Їхнього супутника, що найбільше нагадував відрізану голову розміром з невелику автівку, вона так і не змогла роздивитися. Трійця розчинилася в гаю біля підніжжя гори.

Їх ніхто не чіпав. Здавалося, ніхто із зовнішнього світу навіть не помічає їх: туристи в Рок-Сіті зараз, певно, кидають четвертаки у стаціонарні біноклі, наводять їх прямісінько на імпровізований табір коло підніжжя, на новоприбулих, і не бачать нічого, крім дерев, чагарів і каміння.

Вона відчувала запах вогнища, на якому куховарили. Прохолодний світанковий вітер доносив аромат бекону. В іншому кінці табору хтось пронизливо заграв на губній гармошці, і вона мимоволі всміхнулася. В наплічнику вона мала книжку в паперовій обкладинці і чекала, доки розвидниться достатньо для читання.

У небі під самими хмарами зависли дві цятки: менша і більша. Ранковий вітер дмухнув їй в обличчя і обсипав дощовими бризками.

З табору вийшла босонога дівчина і попрямувала до неї. Зупинилася коло дерева, задерла спідницю і присіла. Коли дівчина закінчила свої справи, Пасха їй помахала. Та підійшла ближче.

— Доброго ранку, пані. Скоро почнеться битва, — привіталась дівчина.

Кінчик її рожевого язика позирав з-за пурпурових уст. Шкіряною стяжкою до її плеча кріпилося вороняче крило, а на шиї висіло намисто з воронячих лапок. На руках вона мала татуювання: сині лінії, візерунки і вигадливі вузли.

— Звідки ти знаєш?

— Я Маха, один з ликів Морріган, — вишкірилася дівчина. — Коли насувається війна, я чую її запах. Я богиня війни і я передрікаю, що сьогодні проллється кров.

— Он воно як. А ось і гості... — Пасха стежила за меншою цяткою, яка ринула з неба вниз, у їхньому напрямку, ніби камінь.

— Буде битва, і ми вб’ємо їх, усіх і кожного, — продовжувала дівчина. — Візьмемо їхні голови за трофеї, а їхні очі та трупи дістануться крукам.

Цятка в небі перетворилася на птаха: той розправив крила, аби осідлати прохолодний ранковий вітер десь там у височині. Пасха схилила голову:

— Це якесь приховане знання богині війни? Хто кого переможе? Кому дістанеться чия голова?

— Та ні. Я тільки передчуваю саму битву. Ось і все. Але ми переможемо. Хіба ж ні? Повинні перемогти. Я бачила, що вони зробили з Усебатьком. Тут або ми, або вони.

— Так. Думаю, так.

Дівчина знову всміхнулася в ранкових сутінках і пішла назад до табору. Пасха опустила руку і торкнулася зеленого пагінця, що стирчав із землі, ніби гостре лезо. Від її доторку пагінець виріс, розправився, викрутився, перемінився, і ось з-під її долоні постав зеленкавий тюльпан. Коли сонце зійде, квітка розпуститься.

Пасха поглянула на сокола:

— Маєш якісь справи?

Сокіл покружляв над головою Пасхи на висоті десь зо п’ять метрів, тоді повільно спустився до неї і приземлився неподалік. Подивився на неї божевільними очима.

— Привіт, гарнюсику. Ну, покажи мені, пташе, як ти насправді виглядаєш.

Сокіл нерішуче пострибав у її напрямку, а тоді раптом це був уже не сокіл, а юнак. Юнак звів на неї погляд, а потому знову втупився у траву. Вичавив із себе тільки одне:

— Ти?

Його погляд блукав де завгодно: травою, небом, чагарями. На ній не спинявся.

— Я. А що я?

— Ти... — і знову замовк.

Здавалося, він не міг зібрати думки докупи. Його обличчя кривилося