Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

– Пареку, котику, оце так зустріч! – Губи, тремтячи, розтягнулися в широкій посмішці. – Тебе і не впізнати! Гарна кожушина! За скільки брав?

– П’ять срібних монет. – Обличчя чаклуна на мить осяяла задоволена усмішка, потім він знову почав насторожено зиркати на всі боки. – А де шановний Кьерн? І сот… І Мела?

– Не їхня зміна, – Артан вимовив ці слова з такою зарозумілістю, що гільдійський маг аж зіщулився всередині свого облямованого хутром вбрання. – Якщо хочете їх побачити, то почекайте до півночі. Або загляньте в Торговий квартал. Вулиця Дубова, номер будинку…

– Ні-ні-ні! – замахав руками Парек. – Я почекаю!

Товстелезні рукави значно обмежували його рухи, тому він здавався жахливо неповоротким.

– Пане, злодійка там, – бачачи, що той, хто закликав ловити злодюгу, наче забув про неї, дівиця в стрічках вирішила нагадати всім, через що сталася нічна біганина. – За цими двома!

– Ага-ага, – закивав чаклун. – Бачу-бачу… Дякую, що допомогли її зловити. Я обов’язково згадаю про це, коли оплачуватиму рахунок. Вибачте за тимчасові незручності. Тепер усе гаразд. Ви так легко одягнені, люба моя… Прошу вас, повертайтеся в тепло.

– Ви їх знаєте? – Дівчина народилася справжньою нишпоркою. Її супутники неохоче пішли, але вона зволікала. – Вони звідти?.. – Кивок вказував на річку. – З цих?.. – Багатозначний потиск плечима.

– З «цих», – підтвердила я. – Іди додому! Чи ти маєш щось проти тамтешніх?

Дівиця невдоволено відступила, проте й далі свердлила нас поглядом. Чим ми їй так не сподобалися?

– Ви обіцяли заштовхати срібло йому в горлянку! – нагадала про себе Девія.

– Не обіцяли, – педантично виправив Артан. – Я лише сказав, що це можливо.

Дівча, шморгаючи носом, почало обмірковувати його слова.

Неподалік чітко грюкнули віконниці.

«Нічого цікавого», – почула я чийсь розчарований голос.

На іншому боці вулиці стукнула віконна рама і затремтіли шибки.

Ми мовчки дивилися на Парека. Парек дивився на нас.

– Може, домовимося? – нарешті запропонував він.

– А чи домовимося? – засумнівалась я. – Одним дракон потрібен, другим – благословенне срібло, третім і звичайного золота вистачить… А дракона у нас немає.

Маг схвильовано пригладив долонями кучері і розстебнув верхній ґудзик кожуха. Темні, трохи витрішкуваті очі Парека горіли жадібним блиском. Судячи з усього, його цілком влаштувало б і золото, а за срібний пил він продав би душу, не торгуючись.