О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

зілля, що їх випадково знайшла Та-Ква-Ла (це була вродлива жінка голови племені Чок-То), збиравши бур’ян на присмаку до страви з вареного собаки.

Мені не дуже пощастило в останньому місті; отже, було в мене всього п’ять доларів. Я пішов до аптекаря в Рибальській Горі й він дав мені півдюжини восьмиунцевих пляшок та затичок. Етикетки на мішанину я приніс із собою з останньої стоянки.

Життя знов почало мені здаватися прегарним, коли я повернувся до готелю: в моїй кімнаті вода з-під крана бігла справно, й пляшки з Живущою Гіркотою вишиковувалися на столі десяток за десятком.

Гадаєте, шахрайство? Ні, сер. Там було на два долари настоянки з хинної кори та на десять центів анілінового чорнила, в тих ліках. По кількох роках я навідувався туди і люди знов питали їх у мене.

Я найняв того ж вечора візка й заходився продавати ліки на головній вулиці міста. Рибальська Гора була місцем вогким та малярійним. Отже, тут саме до речі була мішанина гіпотетичних, серцево-легеневих, протизолотушних мікстур, такий я визначив діагноз; Есенція моя пішла, наче горілка в ярмарок. Я вже продав два десятки пляшок по п’ятдесят центів за кожну, коли це почув, що хтось смикає мене за полу. Я зрозумів, що то за знак; отож, скочивши додолу, я тицьнув п’ятидоларового папірця просто до рук чоловіка з німецькою срібною зіркою на рукаві.

— Констебль, — сказав я, — який прекрасний вечір.

— Чи маєте ви дозвіл від міської управи продавати цей напій, що ви величаєте урочисто ліками?

— Ні, не маю, — відказав я. — Я й не знав, що у вас управа є. Якщо мені пощастить завтра її знайти, то я візьму дозвіл, коли це так потрібно.

— Я мушу вашу комерцію перепинити тим часом, — промовив констебль.

Я пошабашував та й вернувся до готелю. Тут я розповів господареві про цю подію.

— О, марна надія, щоб тут пішло у вас гаразд, — озивався він. — Єдиний тут лікар, Госкінс, — зять міського голови, і вони ніколи не дозволять шептунові практикувати в місті.

— Хіба ж я лікарюю, — відмовив я, — в мене є державний дозвіл на роздрібну торгівлю, але я вже візьму й тутешній дозвіл, коли це так треба.

Другого ранку я пішов до канцелярії голови, але там мені сказано, що він ще не приходив. Ніхто не знав, коли він прийде. Отже, доктор Вофху, знов похнюпившись, засів у готелю, запалив найкращу сигару та й став чекати.

Коли це панич у синій краватці сів і на стілець поруч мене й спитав, котра година.

— Пів на одинадцяту, — відказав я, — а ви Енді Текер! Я бачив, як ви працюєте. Це ж ви розсилали в Південних Штатах пакет: “Комбінація Великого Купідона”? Дивіться, там була заручна каблучка з чилійським діамантом, шлюбний перстень, машинка м’яти картоплю, пляшка втихомирного сиропу ще й портрет Дороті Вернон[435]. Все за п’ятдесят центів.

Енді було дуже приємно почути, що я його пам’ятав. Він був прегарний вуличний працівник: та навіть більше — він шанував свою професію й задовольнявся трьомастами відсотками зиску. Його засипали запросинами торгувати недозволеними ліками та насінням, але він ніколи не збочував із своєї стежки.

Мені потрібний був товариш. Отак ми з Енді й умовились об’єднатись. Я розповів йому про становище в Рибальський Горі і про те, як погано стоять фінансові справи через оте родичання влади з “рициною”. Енді оце саме приїхав ранковим потягом. У нього самого свистіло в кишені й він сподівався нашкребти трохи доларів у місті, оповістивши загальну підписку на збудування крейсера на фабриці “Евріка”. Ми вийшли з хати, сіли на ґанку й обміркували справу.

Уранці другого дня об одинадцятій годині, коли я сидів самотою, ввійшов до готелю якийсь дядько Том[436]і допитувався лікаря, щоб той прибув до судді Бенкса, що тяжко занедужав. Цей суддя й був міським головою.

— Я не лікар, — відповів я. — Чому ви не підете по справжнього лікаря?

— Пане, — відказав він, — доктор Госкіпс поїхав на село до якихось хворих за двадцять миль. Він єдиний лікар на все місто, а маса[437] Бонкс дуже зле себе почувають. Вони послали мене по вас, будь ласка, щоб ви прийшли.

— Як ближній до ближнього, — сказав я, — то піду й огляну його.

По цій мові я застромив у кишеню пляшку Живущої Гіркоти й подався нагору до головного палацу. Це був найкращий будинок у місті з мезоніном і двома залізними псами на подвір’ї.

Цей голова Бенкс лежав на ліжку, закутаний по самі вуса. З середини в нього виходило щось ніби гуркіт, та такий, що в самому Сан-Франциско народ, мабуть, подався рятуватись до парків.

Молодий парубок стояв біля постелі й подавав йому склянку води.

— Докторе, — мовив голова, — я страшенно нездужаю. Я от-от помру. Чи не можете ви якось порятувати мене?

— Пане голово, — відповів я, — я ж не регулярний і не дипломований учень S. Q. Zapius’а[438]. — Я ніколи не був на медичних курсах, — сказав я. — Я так прийшов, по-братерському подивитись, чи не можу я стати в пригоді.

— Я вам дуже дякую, — сказав він. — Докторе Воф-Чу, оце мій небіж, містер Бідл. Він пробував втихомирити мою хворобу, та без жодних наслідків. Ой, люди добрі! Ой-ой-ой! — завів він.

Я кивнув головою до містера Бідла, сів біля постелі й помацав голову хворого.

— Дайте мені оглянути вашу печінку... то-пак язика, хотів я сказати, — додав я.

Тоді він вивернув свої повіки й підкотив очі.

— Відколи це ви занедужали? — спитав я.

— Мене вхопило — ой, ой!— цієї ночі, — сказав голова. — Змайструєте що-небудь проти цього, як вам здається?

— Містере Фідле, — звернувся я до панича, — чи не хочете ви відхилити трохи завіску на вікні?

— Бідле! — зауважив він мені. — Чи не з’їли б ви трохи шинки з яйцями, дядю Джеме, як ви почуваєте?

— Пане голово, — сказав я, приклавши вухо до правої його лопатки й наслухаючи, — ви схопили тяжке перезапалення правої клавікордової дужки.

— Милосердний Боже! — заголосив він. — Чи не можете ви натерти її чимсь, чи вправити її, чи щось там таке?

Я взявся за шапку та й поступив до дверей.