Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

— Привіт, Ільзо!

— Привіт, Робін. Ти там не з Кормом?

— Ні,— відповіла Робін і замість виходити з кімнати сіла на ліжко.— Що з тобою?

Голос в Ільзи був дивний: слабкий, безбарвний.

— А ти не знаєш, де Корм?

— Ні, але за десять хвилин саме має прийти. Переказати йому щось?

— Ні. Я... ти не знаєш, куди він сьогодні ходив з Ніком?

— Ні,— відповіла Робін, починаючи тривожитися.— Що сталося, Ільзо? Ти сама не своя.

Тоді вона згадала, що сьогодні Валентинів день; дійшло, що Ільза не знає, де її чоловік. Тепер Робін уже не просто тривожилася — їй зробилося страшно. Ільза й Нік були найщасливішим подружжям з усіх її знайомих. Ті п’ять тижнів, які вона прожила в них, коли пішла від Метью, дещо відновили потрощену віру Робін у шлюб. Вони не могли розійтися! Тільки не Нік та Ільза.

— Та нічого,— відповіла Ільза.

— Скажи мені! — наполягала Робін.— Що с...

З телефону полинули ридання, від яких краялось серце.

— Ільзо, що сталося?

— У мене... у мене викидень.

— О Боже,— ахнула Робін.— О ні. Ільзо, мені так шкода...

Вона знала, що Нік та Ільза вже кілька років намагаються зачати дитину. Нік про це не говорив ніколи, Ільза — хіба що зрідка. Робін гадки не мала, що Ільза вагітна. Вона раптом згадала, що Ільза не пила алкоголь на її дні народження.

— Це сталося в... в супермаркеті.

— О ні,— прошепотіла Робін.— О Боже.

— Кровотеча почалася... ще в суді... просто посеред дуже важливої справи... я не могла піти...— розповідала Ільза.— А тоді... а тоді... поїхала додому...

Її мова стала нерозбірливою. Робін притискала телефон до вуха, а в очах у неї збиралися сльози.

— ...відчувала... щось не так... я вийшла з таксі, пішла до супермаркету... зайшла в туалет, а тоді... я те відчула... маленький згусток... яке мал... маленьке... маленьке тіло...

Робін заховала обличчя в долоні.

— І я не знала, що робити... але... але там була жінка... там, у туалеті... вона... з нею таке теж сталося... така добра...

Її мова знову стала незв’язною. Схлипи, ковтки й гикавка заповнили вухо Робін, а тоді Ільза заговорила розбірливо:

— І Нік сказав... що я винна. Сказав... я винна... надто багато працюю, необережна... не ставлю... дитину на перше місце.

— Він не міг такого сказати,— не повірила Робін. Нік їй подобався. Вона не вірила, що Нік міг таке сказати дружині.

— Сказав, сказав, що я... мала одразу йти додому... що я... що для мене робота важливіша за д-дитину...

— Ільзо, послухай,— мовила Робін.— Якщо ти один раз завагітніла, то зможеш знову.

— Ні, ні, ні, не зможу,— знову розридалася Ільза,— це було вже третє ЕКЗ. Ми домовилися... домовилися, що це остання спроба. Остання.

У двері подзвонили.

— Ільзо, я маю відчинити, може, то Корморан...

— Так, так, ти йди... все в нормі... все в нормі.

Робін не встигла нічого сказати, а Ільза вже поклала слухавку. Ледве розуміючи, що робить, Робін збігла униз і відчинила двері.

Але то, звісно, був не Страйк. Він жодного разу не прийшов вчасно на не пов’язані з роботою заходи, куди вона його запрошувала,— ні до бару, ні на входини, ні навіть на її весілля. Натомість Робін опинилася лицем до лиця з Джонатаном, братом, який був найбільше на неї схожий: теж високий і стрункий, з рудувато-білявим волоссям і блакитними очима. Сьогодні схожість була тим більшою, що брат і сестра вигляд мали паскудний. У Джонатана теж були синці під очима, а шкіра здавалася сіруватою.

— Здоров, Робі.

— Привіт,— відповіла Робін, дозволяючи братові себе обійняти й вдаючи, що рада його бачити,— заходь.

— Це Кортні,— сказав Джонатан,— а це Кайл.

— Драсті,— захихотіла Кортні, яка тримала в руці бляшанку. Це була дуже вродлива дівчина з великими темними очима й довгим чорним волоссям; і, здається, трохи п’яненька. Кайл, який випадково зачепив Робін наплічником, коли заходив, був трохи вищий за неї, худий, з вистриженими скронями, великими почервонілими очима й доглянутою бородою.

— Привіт,— простягнув він руку й усміхнувся до Робін згори вниз. Збоку могло б здатися, що то вона прийшла до Кайла в гості, а не навпаки.— Робін, правильно?

— Так,— силувано всміхнулася Робін.— Приємно познайомитися. Ходіть нагору; їдальня в нас на верхньому поверсі.

Занурена в думки про Ільзу, вона пішла слідом за трійцею студентів. Кортні й Кайл хихотіли й перешіптувалися; Кортні трошки хиталася. У вітальні-студії Робін представила гостей Максові. Кайл жбурнув не дуже чистий наплічник на кремовий диван господаря.

— Дуже дякую за гостинність,— сказав Джонатан до Макса, який накрив стіл на шість персон.— А як смачно пахне!

— Я веганка,— заявила Кортні.— Але можу поїсти макаронів, чогось такого.

— Я зварю макарони, не турбуйся,— поспішно сказала Максові Робін, водночас ненав’язливо, ніби між іншим, опускаючи брудний наплічник Кайла на підлогу. Кортні негайно залізла на диван з ногами в мокрих кросівках і спитала в Робін:

— Оце наш розкладний диван?

Робін кивнула.

— Треба буде вирішити, хто де спатиме,— сказала Кортні, кинувши погляд на Кайла. Робін здалося, що усмішка її брата зблякнула.

— Може, поки що занесемо всі сумки до мене в кімнату? — запропонувала Робін, бо Джонатан і свій рюкзак потягнув на диван.— А тут хай нічого не буде, поки вечеряємо?

Ні Кортні, ні Кайл не показали особливої охоти зрушити з місця, тож