Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я бачив, — звернувся Кічак до мене, — що ви ходили з тим старим ленінградським жидом. Що він за людина і за що потрапив сюди?
Я коротко в загальних рисах висловив кілька слів про справу і докладніше розповів про своє враження від людини. І закінчив: “Страшенно практичний чоловік. Хоче, щоб йому писав скаргу відразу й обіцяє заплатити. Оце обіцяння заплатити має примусити мене зламати чергу і братися негайно за його справу”.
— Ну й що ви йому сказали?
— Щоб я йому не казав, він вірить, що я порушу чергу і писатиму йому. А я зроблю так, як сказав. Проте дивітеся, яка величезна різниця між євреями і українцями. Цей відразу за допомогою грошей хоче вирішити справу. Коли наш хоче звернутися до мене, він шукає спочатку моїх друзів, розпитує, коли я зайнятий, коли не зайнятий, у якому настрої, коли і як би підійти і поговорити зі мною, просить, щоб мій друг його представив. Яка церемонність! І це при тому, що я зовсім не давав підстав, щоб треба було до мене заходити так здалеку.
— Це та психологічна тонкість, — зауважив Кічак, — яка характерна для взаємин поміж українцями.
— Цікаво, як у поляків?
— У поляків психологічні взаємини, мабуть, трохи простіші, а церемоніальні слова розвинуті ще більше, ніж у нас.
— Зате в москалів просто: вони пруться зовсім безпардонно, як і жиди, тільки без грошей. Йому кажеш: прийди ось тоді, а він ловить тебе будь-де і безпардонно напосідає, бо йому, бач, потрібно і ти мусиш йому робити — й баста! Не дарма вони приказку створили “Нахальство — второе счастье” та “Ты ему сцы в глаза, а он говорит: — Божья роса”. Ну та нічого: я всіх їх примушу зважати на українські звичаї.
— Як ви думаєте, Левку, чого наші люди не люблять жидів? — питає Столяр.
— Хай краще розповість Кічак, він краще знає історію.
— А за що їх любити? — мовив той. — Вони завжди водять дружбу з владою, а позаяк влада в нас чужа, то вони помагають чужій владі тримати Україну в колоніяльному ярмі, того українці і ставляться до них відповідно.
Відчинилися двері барачної секції, і на порозі з’явився Вірун. Оглянувся, побачив у гурті мене й гукає:
— Добридень усім! Левку, ходи сюди!
— Що там, Степане?
— Прошу, маю щось тобі сказати.
— Гаразд, панове, — звернувся я до гурту. — Бувайте здорові! Я пішов до Степана.
Плітка підповзла слимаком: “Лук’яненко — стукач”
Вийшли з барака. Вірун оглянувся, щоб нікого не було поблизу і схвильовано нахилившись до самого обличчя каже:
— Левку, в робочій зоні поширюють чутку, що ти стукач.
— Що?! — стрепенувся я, не повіривши своїм вухам. Вірун повторив.
— Так, Степане, — схвильовано почав я. — Це ти мені сказав. Я почув це ось зараз від тебе. У концтаборі менше 2000 зеків. Я все виведу на чисту воду. Хто тобі сказав? Якщо ти не скажеш, отже, ти вигадав.
— Чого ж не скажу? Мені сказав Клименчак.
— Ходім удвох до нього. Так дійдемо до того, хто це перший виніс за завданням чекіста.
— Я знаю, чого Литвин придумав це. Ми з тобою спостерігаємо за людьми і викриваємо його агентуру, ось він і вирішив дискредитувати тебе.
— Паскуда! Фактично ми не викриваємо стукачів спеціяльно — це у нас виходить побіжно. Очевидячки, наші висновки часто виявляються правильні, ось він і вирішив нас осадити. Ну нічого! Зараз побачимо, що скаже Клименчак.
Черговий мент на вахті виявився в доброму настрої і на прохання двох висунув шворень з дверей і дав пройти в робочу залу.
— На всякий випадок, Степане, давай візьмемо по доброму болту. Якщо Клименчак буде відмовлятися чи крутити, то щоб було чим добре тріснути в ребрину, а якби здумав би битися, то щоб було чим зупинити.
— Давай. Він працює в механічному цеху токарем. У них у тому цеху повно всякого металу, то й візьмемо там.
— Але ж так, щоб ні він і ніхто інший не бачив.
— Всунемо в рукави курток.
Клименчак стояв на дерев’яному помості біля токарного верстата і щось виточував. Поблизу нікого не було. Спостерігши нас з Віруном, зупинив верстат.
— Павле, — почав Вірун, — ти мені сказав, що Лук’яненко стукач.
Я (зі скрипом до Клименчука):
— Ти це сказав?
— Та я не зовсім так сказав, — почав з кривою посмішкою Клименчак.
— Ти сказав, — насупився Вірун, — що Лук’яненко доносить чекісту Литвину. Хіба це не те саме, що сексот?!
Я грізно наступав на Клпменчака:
— Хто тобі сказав таке поширювати в зоні?
— Литвин, — тихо, опускаючи голову, промимрив Клименчак.
— Кому ти ще сказав, окрім мене? — спитав Вірун.
— Більше нікому.
— Все ясно, Степане, — звернувся я до Віруна. — ходімо. Бачиш, хто продався! Жалюгідний слимак! Коваль і Грицина з вашого Українського національного комітету життям заплатили за Україну, а ти чому продався? Тобі ж смерть не загрожувала, паскуда!
І викинув з лівого рукава кусок шворня на купу металевих стружок. Віргун демонстративно жбурнув свій товстий болт під стіну і ми пішли з цеху геть.
— Степане, як ти думаєш, він справді нікому більше не сказав?
— Може, й правда.
— У такому разі питання: Литвин йому сказав, щоб він почав поширювати наклеп саме з тебе, мого друга, чи просто сказав поширювати між в’язнів? Якщо перше, то дурницю зробив Литвин, якщо друге, то дурницю зробив Клименчак. Виявилося, що і перший і другий тебе не знають: вони не подумали, що ти мені відразу повідомиш.
— А може, Литвин думав, що ти будеш носити ганьбу і не здогадаєшся провести просту оперативно-слідчу операцію, яку в умовах замкнутого контингенту людей зробити дуже просто, а ти здогадався. І замість зганьбити тебе, Литвин підставив свого агента.
До речі, забігаючи наперед, скажу, що чекісти врахували цей досвід і більше ніколи впродовж усього мого двадцятип’ятирічного ув’язнення не вдавалися до таких примітивних способів дискредитації.
— Як ти думаєш, Степане, кого ще з Українського національного комітету чекістам вдалося завербувати?
— Поки що так явно не видно. Будемо придивлятися. Час покаже.
— Дякую, Степане, що ти мені відразу сказав і тим допоміг відразу покласти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко», після закриття браузера.
