Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

— Ви знаєте, як працюють нейрони?

— Більш-менш.

— Для кожної емоції, кожного рішення, кожного руху потрібен імпульс, що виникає в мозку та запускає ланцюгову реакцію в усьому тілі, поширюючись певною мережею. Від найпершого стимулу кожен нейрон електричним розрядом вивільняє нейромедіатор, що досягає рецепторів наступного нейрона, а той своєю чергою відіграє таку саму роль, і це триває аж до фізичного виконання наказу. У нас виникла ідея блокування рецепторів одного чи кількох нейронів у мережі, відповідальній за насильство.

— Конкретніше: як це мало діяти на людину?

— Наказ, відданий мозком, не зміг би дійти за адресою. Повідомлення згасає дорогою.

— Як заблокувати ці рецептори?

— Наситивши їх замінником, нашим жаргоном це зветься «аналог». Він не допомагає справжньому нейромедіатору передати повідомлення.

«Аналоги» — слово, яке використав Левантен. Речовини, що містяться в безіменних пігулках монстра з Лувесьєнна.

— Уявіть собі мікроскопічні порожнини, які можна заповнити, — вів далі Ляссе. — За допомогою цього препарату нейронні рецептори забиваються, і це стримує агресію пацієнта, яка не може перевищити певний поріг.

— Що це за замінники?

— Хімічні речовини, які виробляють у великих лабораторіях.

— Вони співпрацювали з вами?

— Звичайно. Те, що працює зі справжніми злочинцями, у менших дозах може бути корисним для пацієнтів з агресивною поведінкою або з труднощами в стримуванні деяких імпульсів. Лабораторії постачали нам аналоги, а ми ставили досліди, щоб визначити дозування, адже це найголовніше.

Усе це звучало на диво актуально. У часи, коли людська психіка регулюється, лікується, стимулюється купою пігулок і юрбою фахівців, можна припустити, що й правоохоронна система цим зацікавиться. У суспільстві більше не буде вбивць, принаймні рецидивістів, а лабораторії відкриють свою золоту жилу: від спорадичного використання для «слабких нервів» до всезагального приборкання народу з метою встановлення диктатури. Кінець хімічним війнам, ласкаво просимо в хімічне ярмо.

— Ця вакцина вже існує, чи ні?

— Існує: ми її вдосконалили. Юссено зі своєї клініки в Шату працював безпосередньо з лабораторіями. Я ж випробовував аналоги на своїх пацієнтах… добровольцях.

Качиний став. В інституті Шарко справді проводилися темні експерименти, а так звані волонтери вочевидь мали не більше бажання перетинати подвір’я, ніж солдати 1914-го року — лінію фронту.

— Ці випробування були болісними для пацієнтів?

— Проблема такого типу лікування полягає в тому, що спершу треба ввести чимало речовини, щоб наситити рецептори відповідних нейронів. А це означає, що спочатку рівень агресії зростає вдвічі, перш ніж усе остаточно вгамується.

Ерван уявив собі страхітливу картину: агресивні божевільні, яких зробили ще агресивнішими, хворі, чию хворобу посилювали, аби пізніше придушити. Гамівні сорочки, ізолятори, транквілізатори: заходи пригнічування й стримування, певно, не були рідкістю в підвалах «фабрики монстрів», якій ця назва ніколи ще не пасувала більше.

— Назвіть мені дати.

— Наш проект остаточно вималювався в двотисячних. Результати були значущі й свідчили, що ми на правильному шляху. На жаль, на Юссено вже не можна було покладатися.

— Тобто?

— Він охолов. Думав лише про розлучення, був просто одержимий цим. Більше нічим не переймався, крім своїх малих, своєї клініки та способу змусити її приносити прибутки. Раптом втратив будь-який інтерес до наших фундаментальних досліджень. Тоді втрутилася доля: він разом зі своїми хлопчиками загинув у автокатастрофі.

— Ви продовжили роботу самостійно?

Ляссе глибоко вдихнув вологого повітря, розкинув руки, повернувшись обличчям до моря. Сміховинний жест, але Ервана це не потішило. На цьому манекені з його пафосними позами лежала відповідальність за вбивства, які множилися від самого вересня.

— У мене вибору не було. Наші дослідження могли змінити світ!

— Ви усвідомлюєте, скільки крові на ваших руках?

Психіатр скорчив скептичну гримасу:

— Історія поступу науки…

— Факти, мать вашу, — нетерпляче перебив його Ерван.

— Держава залишила мене напризволяще: вони довіряли в основному Юссено.

Він вимовив ці останні слова з відразою, ніби до горла підступила шлункова кислота. Ерван був радше здивований: історія про «Фармакон» вся до останнього слова збігалася з розповіддю В’яра. Хоча б раз продажний флік з ярмарку Аліґр зіграв чесно. Можливо, він був переконаний у своїй безкарності, як і сам психіатр.

— Я мав аналоги. Мав усі записи. Але мені бракувало грошей, і я розумів, що все от-от накриється через брак бабла…

— Ви могли фінансувати свої експерименти з фондів ЗПП…

— Нереально. Нам допікають перевірки, а влада без кінця врізує наш бюджет.

Раптом Ерван збагнув, що сталося:

— Саме тоді прихильники Людини-цвяха постукали у ваші двері.

— Авжеж. Це було 2009-го. Лартіґе зі своїми спільниками запропонували мені цілий статок за кістковий мозок Тьєрі Фарабо. Це було несподівано. Я відразу погодився.

— Скільки вони вам запропонували?

Психіатр відповів не відразу. Його, того, хто працював із найнебезпечнішим матеріалом — людським мозком — і чия діяльність призвела до десятка вбивств, раптом опанувала безглузда сором’язливість через тему грошей.

— Скільки, Ляссе?

— П’ять мільйонів евро.

— І все це без податків.

— Прошу вас. Усе, що я робив, було…

— Було заради науки, я зрозумів. Що сталося потім?

— Я зміг знову розпочати випробування. Мені знадобилися ще два роки, щоб вивірити дозу, техніки введення, аналізи побічної дії, але минулого року «Фармакон» був готовий.

Ерван і цього разу здогадався про приховану логіку всієї історії:

— І тоді ви взяли того, завдяки кому отримали бабки: самого Фарабо.

— Це, мабуть, була найгірша ідея в моєму житті.

Мряка припинилася. Тепер вони йшли бухтою, всіяною потрощеними мушлями й сміттям, якого нанесли хвилі: клаптями рибальських сіток, шматками пластику, уламками скла… Відходами моря.

Сміття не заважало насолоджуватися красою краєвиду: маленька бухта, яку обступали круглі, мов бульбашки, валуни, мінилася рожевими й бузковими відтінками, а сосни