Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

О, звичайно, вона виспиться!.. Постеле суру на м'якій траві на галявині і спатиме, спатиме… Мати зварить батати або таро, Зінга добре наїсться і знову спатиме, спатиме…

— Прошу в човен! — ввічливо запросив нас ад'ютант

— Хіба не будемо чекати контр-адмірала? — питав я.

— О ні! Він не поїде.

— Чому?

— Мені незручно його питати, — посміхнувся ад'ютант, і в голосі його забриніла іронія.

— Але він казав мені вчора, що хоче говорити з вождем особисто.

— Так, якби вождь приїхав на корабель. Хіба ви думаєте, що гора повинна йти до миші?

— Мушу визнати, ви маєте почуття гумору.

— Я із Нового Орлеана, сер. Ви, мабуть, чули про таке місто?

Я не лише чув, але й читав про це південноамериканське місто, розташоване поблизу Мексиканської затоки, на березі річки Міссісіпі. Ще з часів свого заснування в 1717 році воно славилось як «веселе місто» — місто торговців, фабрикантів, авантюристів, шулерів, апашів та різних рецидивістів, які збиралися там не тільки з усіх кінців Луїзіани, але й з усіх континентів. Це строкате зборище людей відбилось і на характері міста, і на характері його жителів. Наприклад, нащадки англійців і янкі[27] — люди діла й долара, а нащадки французів, так звані креоли, — безтурботні й веселі люди. Певно, ад'ютант був саме нащадком креолів, яі переселилися два століття тому в Америку, приваблені «золотою лихоманкою».

Коли ми наблизилися до Скелі Вітрів, од берега відійшов невеликий човен з трьома тубільцями і поплив до нас. Я здалеку впізнав Боамбо — він стояв у човні, а двоє інших веслували.

— Оце і є вождь? — спитав молодий ад'ютант. — Досить солідна фігура. А зустріч з ним безпечна? Не наниже він мене на свого списа?

— Ні, він хороша й миролюбна людина, — відповів я. — До того ж ми умовились не брати зброї на цю зустріч.

Ад'ютант подивився на три рушниці, що лежали на дні моторного човна, і посміхнувся. Я нічого йому не сказав.

Човни стрілися й зупинилися один проти одного. Ад'ютант віддав честь вождю. Боамбо злегка кивнув головою.

— Скажіть йому, що він справляє добре враження, — звернувся до мене ад'ютант.

Коли я переклав його слова, вождь знову кивнув головою.

— Скажіть, що ми перемогли його ворогів і звільнили острів від самураїв. Тубільці можуть тепер повернутися до своїх домівок.

— Нана, дуже добре, — сказав Боамбо.

— Скажіть йому, що ми звільнили з полону його дочку і зараз вона перейде в його човен.

— Нана, — знову кивнув головою Боамбо.

— Чи задоволений вождь? — спитав ад'ютант.

— Боамбо буде задоволений, коли пакегі заберуться геть звідси, — відповів вождь.

— Що він каже? — запитав мене ад'ютант, бачачи, що я не відразу перекладаю.

Про те, щоб пакегі йшли звідси, я промовчав, бо Зінга все ще була в моторному човні ад'ютанта.

— Каже, що задоволений…

— Його дочка може перейти до батька, — сказав молодий лейтенант, і голос його прозвучав якось урочисто. З усього було видно, що радість Зінги й Боамбо йому була не байдужа.

Я сказав, щоб Зінга перейшла до батькового човна. Не встиг я подати їй руку, щоб допомогти, як Зінга, ставши на борт, зробила спритний стрибок і опинилася в маленькому човні тани Боамбо, ледве не перекинувши його.

Я полегшено зітхнув. Збулося! Настав кінець гірким приниженням і стражданням Зінги. Вона була вільна. Контр-адмірал додержав слова і повернув її батькові. За кілька годин вона буде в таборі. Як зрадіє стара Дугао! Боамбо теж радий — це видно по його очах, в яких світиться тепла волога батьківської любові. Але обличчя його суворе, як і раніше.

— Спитай його, — сказав ад'ютант, — чи згоден він стати нашим союзником?

Боамбо різко відмовився. Він знову заявив, що бажає лише одного: щоб пакегі якомога швидше залишили острів.

— Моя місія закінчена, — сказав ад'ютант. — Якщо вам немає чого сказати вождеві, ми можемо повертатися.

Що мені говорити йому? Ми сказали все один одному ще вчора. Тоді Зінга була полонянкою білого вождя — Боамбо це дуже добре знав і, хоч ризикував ніколи більше не побачити дочки, все-таки не вагаючись заявив, що американці мусять залишити острів. Зараз, коли Зінга була в його човні, він не мав причин міняти своє рішення. Це було цілком ясно.

— Андо з нами поїде чи повернеться до пакегі? — спитав мене Боамбо, коли його гребці взялися за весла, готові повернути до берега.

— Повернуся до пакегі, — відповів я.

— Їдьмо з нами, Андо! — тихо промовила Зінга. В її голосі було чути і прохання, і страх.

— Я пізніше приїду, — пообіцяв я.

— Андо поїде з пакегі, — сказав Боамбо. — Він повернеться в свою країну.

Я пояснив йому, що ці пакегі не з моєї країни, і я не знаю, чи візьмуть вони мене на свої великі човни.

— А ти повернися в селище, тана Боамбо, — порадив я. — Хай всі повертаються. Побудуйте собі нові хатини. Я попрошу вождя пакегі допомогти вам. Сподіваюся, що він погодиться.

— Я подумаю, — відповів він. — Велика рада вирішить.

Я попрощався з Боамбо і Зінгою, ад'ютант віддав їм честь, і моторний човен рушив назад.

Сонце тільки-но зійшло, а над притихлою широчінню океану вже стояла страшенна спека. Між кораблями й берегом снували човни, навантажені амуніцією. Американці поспішали закінчити укріплення, розпочаті японцями. Але зараз на будівництві не видно було жодного тубільця: під час короткого, але жорстокого