Юрій Олександрович Долгушин - ГЧ

Ні, ні! Були думки, які не могли належати йому, професорові Ридану, навіть у сні, якщо він просто заснув під час сеансу. І хай генератор у цій ролі недосконалий, хай він — тільки перше, кустарне наближення до якоїсь майбутньої довершеності, — хіба не його, Ридана, ідеї, яким він віддав усю віру, знання, фантазію вченого, втілені в цьому апараті і… підтверджені тепер так трагічно?! Втішатися сумнівами може лише той, хто мало знає. Ох, Галю, Галю!

«Копійка ціна, — в думці кричить Ридан, впинаючись пальцями в бильця сидіння, — копійка ціна всім моїм ідеям і знанням, якщо всупереч ним знову, другий раз у житті, я втрачаю найдорожче, що маю!»

Уже дві години триває політ. Коротка, всього чотиригодинна ніч кінчається. Через півгодини почне світати. Тисяча двісті кілометрів ляжуть тоді між Риданом і Москвою. Буде річка, табір, спотворені горем обличчя — і Галя…

Вогняні розсипи внизу стають рідшими й блідішими. Люди на землі погасили вогники у своїх житлах. На небі теж мерхнуть блакитнуваті алмази передранкових зірок. Просто перед літаком поступово вимальовується нерівна лінія обрію, і небо над нею починає яснішати. Земля ще темна, але раз у раз на ній з’являються білясті відблиски неба, відбитого у річках і озерах.

Річка Уфа показалася раптом праворуч, ніби слід велетенського дощового черв’яка, який проповз у видолинках серед гір. Літаки круто повертають і летять далі, вслід звивинам річки, вкритої рідким ранковим туманом. Ридан вдивляється вниз, стежить за стрілкою годинника. Час, розрахований льотчиком на дорогу, кінчається. Ще дві-три хвилини…

Он вони!

Смуги диму, змішані з туманом, червоні вогні багать на воді, на човнах вказують місце й напрямок посадки. Ридан не дивиться на ці вогні. Його погляд спрямований на берег; він уже бачить палатку, рухомі постаті людей біля води.

Більше нічого не бачить там Ридан…

Тихе міжгір’я сповнюється оглушливим рокотанням моторів. Льотчики описують коло, спускаються нижче, ще коло, третє, заходять знову, вивчаючи важке місце посадки… Один літак раптом круто пірнає у вузьке ложе річки, виходить на розширення й сідає, розганяючи хвилі лапами поплавків.

Ридан стрибає в човен, що миттю підійшов, і через хвилину виходить на берег. Наталя з розгону кидається йому на груди, Федір і Микола мовчки підходять до професора. Якась людина із дивно спотвореним обличчям, у якій Ридан насилу впізнає Віклінга, поволі, як побитий пес, відходить убік.

— Де? — коротко кидає Ридан.

Його ведуть до джерела. Холодні струмені, що б’ють з-під землі, гойдають складки парусини. Тіло піднімають, відкривають обличчя… Друзі в німому мовчанні стоять навколо, і зненацька божевільна надія на мить спалахує в серці кожного. Чудо! Чудо! Горе породжує безумство хоча б на мить. Ось зараз Ридан змахне рукою, скаже якесь владне слово… і все, що було досі, виявиться сном. Ганна здивовано розплющить очі, підведеться…

Ридан опускається на пісок, простягає руку вбік і ледь махає нею назад. «Відійдіть. Залиште нас», — каже цей жест. Голова Ганни в нього на руці, він схиляється над нею усе нижче, нижче. Друзі відходять до. палатки.

Губи професора сіпаються, кривляться, їдкі батьківські сльози збігають з очей і падають на дороге мокре обличчя.

— Доню, донечко моя… — шепоче Ридан. Чуда немає.

Ридан обертається і кивком голови підкликає друзів.

— Кличте швидше санітарів, — наказує він твердо і, знову прикривши Ганну парусиною, занурює її у воду.

Кілька секунд він тримає руку в джерелі. Рука починає клякнути.

— Добре, — шепоче він підводячись, потім питає Миколу. — Давно вона тут?

— З десятої години вечора.

— Виходить, до того минуло?..

— Близько… двох годин, — насилу пригадує Микола.

Санітари на носилках заносять тіло в човен, переправляють до літака, потім обережно піднімають носилки і засовують їх у люк, усередину фюзеляжу. Там тіло Ганни перекладають у цинковий холодильник, камери якого наповнені льодом.

Ридан висовується з вікна кабіни; обличчя його сіре, глибокі тіні пролягли під очима. У нього майже такий самий вигляд, як і в тих, хто зустрів його тут, у таборі. Але в голосі вже звучить влада людини, яка знає, що треба робити.

— Миколо Арсеновичу, — каже він голосно, схиляючись над човном, — піднімайтесь сюди, ви полетите зі мною зараз же. Всі інші — за нами, на другій машині.

Літак важко відривається од води і, поволі набираючи висоту над руслом річки, зникає за поворотом ущелини. Піднявшись над вершинами гір, бере курс прямо на захід.

Микола сидить у зручному, м’якому кріслі і вперше починає відчувати неймовірну втому. Нервове напруження, яке тримало його на ногах до останнього моменту, спадає. Ридан знаходить в аптечці літака якісь ліки й дає Миколі випити.

— Тепер відхиліться назад, Миколо Арсеновичу, отак… і спіть. Мені ще потрібна буде сьогодні ваша допомога.

Слово «спіть» діє магічно. Микола засинає майже вмить і вже не чує останніх слів професора.

О п’ятій годині сорок хвилин ранку літак приземляється в Москві. Санітарна карета приймає холодильник просто з літака і мчить слідом за машиною Ридана на Ординку.

Особняк спить. Важкий цинковий ящик піднімають нагору, ставлять у просторій кімнаті «консерватора». Санітари виходять.

Через двадцять хвилин Микола, насилу втямлюючи, чого від нього вимагає професор, вмикає аноди свого «консерватора», перевіряє настройку на «вузол умов» і піднімає рубильник конвейєра.

Тіло Ганни в чохлі з тонкої прогумованої тканини пронизує потік променистої енергії…

Так почалася одна з найсміливіших спроб людини відкинути закони природи, непохитність яких освячена тисячоліттями.

Ридан став іншим. Він замкнувся в собі, був мовчазний, на запитання відповідав не зразу, очевидно, насилу відриваючись од складних, важких думок. І горе, глибоке, гнітюче, прозирало в кожному незвично обережному його русі.