Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

він ані трохи не обурився, коли Зоребор ухопив його за плече: хлопчина, очевидячки, відчував щось подібне. А ще, наскільки зрозумів Богдан, хлопець з останніх сил намагався взяти себе в руки.

— Богдане Івановичу, — звернувся він до капітана, — та що ж це воно таке коїться? Хто з нас спить і кому оце все сниться-ввижається? І все робив, робив вигляд, що галюцинації на ім‘я «козак Мамай» поряд не існує. Якби не Сніжана, капітан вчинив би таким самим робом. Але близькість доньки — нереальна, відзначав якийсь найвіддаленіший куточок мозку, близькість — чомусь надавала міцної реальності усьому неймовірному лискучому оточенню.

— Дуже приємно познайомитись, — врешті решт, повернувся репнутий козирок міліцейського кашкета до срібного оселедця, ігноруючи, таким чином, перехоплене банданом, довге волосся Зоребора. — А ви, пане Мамаю, теж не воїн? Теж дослідник?

— Угу — посміхнувся той у вуса, — розумію…

Але розвинути думку Богдан йому не дав. — І, взагалі, — спитав, — як вас-то сюди занесло, панетоваришу?

— А так саме, мабуть, як і вас. Їхав я ото степом, їхав, їхав… І приїхав.

Мамай обережно зняв з рамен бандуру і поклав її поряд із собою на склисту траву, сівши на ній по-турецькі. Саме в такій позі звик бачити його капітан на давніх примітивних, але якихось щемливих, малюнках. А в Китоврасах, пам‘ятав, в дядька Никифора, таке от видиво на усю стінку хати намальоване було. Помер дядько Нестор. І хата його, мабуть, вщент зруйнувалася. Вмирає село.

— Отож, — продовжував між тим Мамай, витягнувши люльку з бездонних своїх шароварів і запалюючи її за допомогою прадавнього кресала, — отож, їду я, значить, їду… Сонце на горі бурштином сяє… Трави теж усі бурштинові і аж дзвенять від спеки… І зненацька відчуваю, що дзвін отой якогось металевого тону набув. Слух в мене нівроку. Ага… Роззирнувся я навкруги, а ковил увесь — наче дзеркальний. Давно це було, — пихкнув люлькою. — Чи, може, недавно? — засумнівався.

— Тунель між просторами! — ахнув Норильцєв.

— Ти ще про проколювання всесвітів втни, — пирхнув Кременчук і знову звернувся до козака: — Отже, тривалий час ви тут, добродію, знаходитесь, якщо не пам‘ятаєте навіть, коли тут з‘явилися. А повернутися не намагалися?

— А для чого? — щиро здивувався Мамай. — Усілякі дива Господом нам надсилаються, аби через них ми самі себе краще вивчили. І самі собі здивувалися.

— О! — завовтузився на місці Норильцєв, який теж сів навпочіпки просто навпроти козака. — Згадується щось.

Дехто нещодавно нам теж за вивчення з навчанням торочив.

— Дар Ветер, мабуть?

— Він самий.

— Дивна людина. Все хоче помацати, зсунути, порівняти, до логіки якоїсь звести. Навіть найнелогічніше. Не розуміє, дивак, що вивчення зовнішності має ще більше заглиблювати в таїну нутрощі.

Тепер вже на місці завовтузився й Кременчук. Не звик він до таких філософій. Не потрібні вони йому були. Життя, воно має бути простим та для будь-якої думки доступним.

— А як на мене, — наче почув його Мамай, — все в житті є доступним і простим. Чи має таким бути. Щоб серце його відчувало. І тоді ясно, що лише тоді, коли світ противиться тобі, треба його трішки зброєю повивчати-почастувати. От хоча б шабелькою цією, — замилувано погладив козак піхви своєї зброї. — Лише так! А якщо світ навпаки, горнеться до тебе, то музикою, музикою його пестити та пізнавати треба.

Або віршами. Або малярством. Тим, тобто, де почуттів більше, а ніж логіки отієї клятої!

— Тю, а це тут до чого? — не зрозумів Зоребор.

— А до того, юначе, — проникливо зиркнув на нього Мамай, — що, по-перше, світ, він і дійсно нелогічно мінливий, як я вже казав. А по-друге… По-друге, це єдине, в чому ми хоч чимось з Дар Ветером дещо сходимось. — І в чому ж ви сходитеся? — не зрозумів вже й Богдан, думаючи, втім, про щось своє і не дуже-то дослухаючись до повільної течії козацької мови.

— Ага, в чому? — вклинився й Норильцєв.

— Ну, щоб на це запитання відповісти, треба, наприклад, хоч трохи грамоту музичну знати.

— Пхе! — зневажливо пирхнув Зоребор. І раптом простягнув руку до бандури: — Можна?

Мамай таємниче зблиснув срібними очима й згідливе ледь-ледь ворухнув оселедцем, випускаючи цівку лискучого диму. А Кременчук лише скривився презирливо, подивившись на Зоребора: отой ще фанфарон!

А хлопець вже лагідно брав інструмент обома руками, змахував з нього невидимі порошинки й легесенько торкався струн, пробуючи знайти в них відгуки на ласкаві доторки своїх пальців. Струни спочатку зітхнули незадоволено, потім начебто запитали розгублено про щось, а за хвилину-другу пожвавішали якщо й не вправними, то впевненими у собі акордами. Музичний слух в Зоребора таки був ще той!

Кременчук розчув декілька акордів з Сорокової, але раптом вони дивним чином змінилися, наче розчинилися в іншій, простій, але вишуканій у своїй простоті, мелодії:

— То серце по волі з богoм розмовля, — несподівано ворухнулися губи хлопця у невластивих, здавалося б, для нього вимовляннях, — то серце щебече господнюю славу, а думка край світу на хмарі гуля…

— Орлом сизокрилим літає, ширяє, — глухувато видихнув і Мамай, відводячи вбік запалену люльку, — аж небо блакитне широкими б‘є…

— Спочине на сонці, його запитає, — несподівано навіть для самого себе кахикнув і Богдан, і вже три чоловічих голоси полинули аж ген за дзеркальний обрій по відображенням сяючих трав та курганів, — де вoно ночує, де вoно встає…6

— А нівроку, хлопці, нівроку, — розчулено закректав козак, коли стихли останні акорди бандури і останні звуки розчинилися в міріадах дзеркал. — Можемо, таки!.. То є добре, Ігорю… А те, про що ти запитував… Розумієш, Дар Ветер мені на пальцях довів, що якщо діапазон світлових хвиль — про акустичні поки не йдеться — прийняти за одну октаву, то…

— То?.. — видихнув юнак, а капітан ледь насмішкувато подумав, що спілкування з мандрівним вченим для мандрівного музики виявилось дуже корисним: он яких…

— То?..

— То повний діапазон коливань цього світу має простиратися не менше, ніж на півсотні октав. Отакий от,