Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

а й по просторому майдану, боячись, що страви їхні нині будуть зневажені. Виручив їх шинкар Шмуль, який, на прохання Сірка, прикотив свої кадубки до козацької учти.

Небагато в Січі було отаких виборів кошової старшини. Це зауважили і старші та знатні, і літніші та давніші запорожці, відчувши міцну та умілу руку кошового. Були і учта, і співи кобзарів, і танки та бешкети козацтва, як завжди на виборних святах, але сьогодні особливим і найважливішим стало те, що було погашене міжусобство січовиків і всієї волості, що признаний Січчю гетьман спаював Гетьманщину всуціль на несамовите зло усім сусідам та їхнім найманцям!..

Іван Сірко, не на радощах, а більше в розпачних клопотах, лишивши скриба Гната Стасика із канцеляристами в спішній роботі, подався навседень шляхами і путівцями у об'їзд січових територій Подніпров'я. Голодний його джура Архипко, ледь встигаючи за паном кошовим, не знав, ні куди вони несуться, ні де зупиняться, ні коли будуть обідати, аж поки не під'їхали до запустіло-порожньої Кодацької фортеці, де їх, нічого не відаючи, зустріла фортечна варта-чата і байдуже, і майже зневажливо...

Довго Сірко обходив і оглядав стіни-мури, бійниці, навколи та бекети, берег та Кодацький поріг, поки врешті сів у задумі підобідати із чатовими, пригостивши їх із михайлика оковитою, сам і не покуштувавши. Чатові, провідавши від Рави під час відсутності Сірка, із ким вони мають справу, були обрадувані і появою такого високого гостя, і його увагою до них та пригощенням, отож і проводжали належно, і оповідали про все відповідно...

— ...Всього три висілки в цих навкіллях і знаємо, пане кошовий,— запевнювально говорив Сіркові старший чатовий.— Невдалік порога Вовниги є виселок, так і названий, у вибалках схований, далі — отаке ж сільце, ніби ще запорозьким гетьманом Богданом Микошинським започате, а там на полудень — Вознесінки... Ми з ними побекетні домови маємо, а в обходах часом у них буваємо. А вже довкілля обходимо стало: і Діда-Ненаситця та іних навідуємо, і Кічкаську переправу пильно вартуємо, а то якось відвідували аж Думну скелю на Великій Хортиці. Були на старому цвинтарі козацькому, а на острові Байди — Малій Хортиці — часто буваємо. Пташиний спів уліті і спокій божественний там повсюди, як і в довколах тутешніх, а люд, бач, не селиться тут, не осідає належно, щоб вартувати і ці місця, а все через ту Куманську сакву ординську,— відгадував цікавість кошового розторопний чатовий.

Сірко по тих оповідях носився без Архипка чимало часу, щось прикидав, мізкував, зважував, уже бачачи тут повсюд суцільні села в майбутчині...

Біля решти порогів, вертаючи назад,— Сурського, Лоханського, Дзвонецького, Ненаситця, Вовнизького, Будила та інших,— затримувалися менше, як і коло багатьох Заборів та островів, але на Великій Хортиці Архипкові Реві аж набридло бути, бо «пан кошовий колесував його вподовж і впоперек, німо, мов заснувши, засиджувався там, і плачучи про себе не знати з чого!..». Правда, пороги йому сподобалися і «своєю силищею, і громовими ревами, як і острови — царством небесним на землі»!..

Ніде так яскраво і просвітно не думалося Сіркові, як у путі, в самотині, а в Хортиці, в Старосіччі, в Чортомлиці він цього разу і згадував прожите та пережите, і клявся тим, кого розгубив на довгих шляхах боїв із чужинцями, у неухильному продовженні, доки живий, їхніх зачинань і багнень для рідного люду!..

Зачарованих осінньою красою і її багрецевими фарбами та запахами, повернули дороги Сірка і його джуру пізнього вечора у ще не вгамовану Січ...

Вже лежачи в постелі, повний задумів, кошовий почув серед лементу і співу свою улюблену пісню, мабуть, навмисне кимось, хто знав слабість Сіркову, замовлену: «Добрий вечір тобі, зелена діброво...» Співали її повільно, розливно, злагоджено і так плачно, що Сірко від раптової розчуленості відчув на щоках сльози і ледь стримав себе, щоб не розридатися та не розбудити уже заснулого джуру...

— Вартуй-вартуй!..— гукали чатові у піч зоднобіч.

— Чатуй-чатуй!..— вторили їм іздругобіч...

Тоголітній розвій та розкол козацької і селянсько-міщанської громадськості і навіть частини духовенства в Гетьманщині були гибельними для всієї людності русинів не лише в ній, а й у польсько-литовській неволі, під царсько-боярським данайським самоврядуванням і пільгами на нічийщинах, статус яких поки що був дуже неясним... Не лише козацтво та міське і сільське поспольство стали ділитися, а й духовенство, вплив якого на паству був тоді небезпечним. І цим в значній мірі скористалися єретики никоніани, граючи в одну дудку з царатом. Розшир визиску і гніту боярством та іншими вірнопідданцями царя лестив не лише окремій козацькій старшині, а й духовенству розширенням парафій, влади над маєтностями і володіннями, бо підігрівав самолюбство, найпаче «істинно Божої православії» як місіонера, який несе зі світсько-мирським мечем і священного хреста в завойовані чи намічені до завоювання території...

Особливо це розуміло як пагубність київське духовенство та не прив'язане до будь-яких пільг запорозьке козацтво, а найпаче Іван Сірко, як кошовий, і його запорозький уряд. Ось чому від ранку і до пізнього вечора січовий скриб Гнат Стасик і його канцеляристи невтомно писали листи «до регіментарів усіх полків у Гетьманщині і поза нею» із закликами Січі до повної підтримки Юрія Хмельницького, «яко уже вийшлого із отрочества гетьмана», із сповіщеннями про вибори нової кошової старшини і про «недопущення запорожцями міжусобних братовбивств у дні прийшлі».

Щодня нарочиті гінці-биричі квапливо везли ті листи навсібіч, і вони та наближення зими дійсно присмирили і козацтво, і волость уже й тим, що підписував їх «кошовий війська Запорозького верхнього, нижнього і середнього...», з яким мати справу ніхто не осмілювався тепер. Сірко ж, окрім підсилення широко розкиданих нових сторожових бекетів навіть над греблями, гатами, бродами, переходами і порогами, став закликати люд до оселень і осідків під цими бекетами, допомагаючи йому будуватися козацькими толоками та тяглом так, що до зими не лише Кучманський шлях-сакма був забудований як загата на ординській путі по ясири, а й потойбіч