Герберт Уеллс - Війна світів. Фантастичні романи

(навмисне чи випадково) привезли з собою, дало тут червоні вру-на. Проте тільки всім відома червона трава у боротьбі з земною рослинністю якось таки призвичаїлася до нашого грунту. Червона повитиця так швидко зачахла, що мало хто її встиг і побачити. Що ж до червоної трави, то і вона якийсь час росла досить буйно. На третій чи, може, на четвертий день нашого ув’язнення вона вже зійшла навкруг ями, і її подібне до кактуса пагіння червоною каймою облямувало наше трикутне віконце. Пізніше я бачив її по всій країні, особливо там, де багато вологи.

У марсіян був орган слуху — одна кругла перетинка в задній стороні голови-тіла, а також очі, що гостротою не поступалися нашим; проте, на думку Філіпса, синій та фіалковий кольори вони приймали за чорний. Був поширений здогад, що марсіяни спілкувалися між собою за допомогою звуків та рухаючи щупальцями. Так говориться, наприклад, в одній талановитій, але похапцем написаній брошурі, автор якої, очевидно, не бачив марсіян; я вже згадував про неї, вона й досі — головне джерело інформації про цих пришельців із Марса. Одначе ніхто з людей, що залишилися тепер живі, не бачив так близько марсіян, як я. Хоч воно сталося й не з моєї волі, але це факт. Я стежив за ними день у день і ясно бачив, як марсіяни вчотирьох, вп’ятьох, а одного разу навіть ушістьох поволі виконували різні складні роботи без жодного звуку чи жесту. їхнє специфічне гухкання завжди було чути перед їдою; ці звуки, позбавлені всякої модуляції, мабуть, утворювалися видиханням повітря перед ін’єкцією і не означали ніяких сигналів. Я трохи знаюся на психології і впевнений, що марсіяни обмінювалися думками без участі якихось фізичних органів. Я стверджую це, незважаючи на свою упередженість проти телепатії. (Ще до нападу марсіяп, якщо читач пам’ятає мої статті, я гаряче виступав проти телепатійних теорій).

Марсіяни не носили ніякого одягу. Певна річ, у них були інакші погляди на оздоби та на пристойність. Вони не тільки менше за нас відчували температурні коливання, а навіть побільшений атмосферний тиск, здавалося, не завдавав їм помітної шкоди. Але якщо вони не носили ніякого одягу, так зате,мали велику перевагу над людьми в інших штучних удосконаленнях. Люди із своїми велосипедами, літальними апаратами Лілієнталя, із своїми гарматами та багнетами, з усіма своїми технічними

досягненнями — лише на початку тієї еволюції, яку давно вже пройшли марсіяни. Вони справді стали чистим розумом, що вдається до різних машин залежно від потреби,— так само, як людина користується одягом або бере, щоб швидше пересуватися, велосипед, а щоб укритися від дощу — парасольку. Найдивніше для нас, що в усіх марсіянських винаходах немає основного елемента майже всіх наших механізмів, — я маю на увазі колесо. У жодній з тих машин, які марсіяни взяли на Землю, не було нічого схожого на колеса. Можна було сподіватися, що їх вони застосовують бодай у механізмах для пересування. Тут до речі треба сказати, що природа й на Землі не знає коліс і надає перевагу іншим засобам пересування. Отже, марсіяни також не знають (хоча це й малоймовірно) або уникають коліс і в своїх апаратах тільки вряди-годи використовують нерухомі або відносно нерухомі осі із круговим рухом, зосередженим в одній площині. Майже всі з’єднання в їхніх машинах — це складна система ковзальних деталей, що рухаються на малих, майстерно виготовлених дугастих валиках. Коли вже зайшла мова про ці деталі, слід зазначити й те, що всій складній важільній системі їхніх механізмів надає руху певна подоба «системи м’язів», яка складається з дисків, укладених в еластичну оболонку; ці диски під дією електричного струму поляризуються і щільно прилягають один до одного. Завдяки цьому рухи механізму дуже скидаються на рухи живої істоти, — що якраз і вражало людей. Багато таких «м’язів» було і в тій подібній до краба рукатій машині, яку бачив я крізь шпарину, коли вона розвантажувала циліндр. Ця машина більше скидалася на живих істот, аніж самі марсіяни, що, важко, сопучи й ворушачи щупальцями, лежали біля неї під сонячним промінням і ледь-ледь пересувалися, стомлені довгою мандрівкою крізь безмежні простори.

Я все дивився, як вони ворушились на осонні, уловлював химерні риси їхньої будови, аж нарешті нагадав про себе священик, сердито смикнувши мене за рукав.

Оглянувшись, я побачив його насуплене чоло і злісно стиснуті губи. Йому також кортіло глянути на марсіян, але в дірку міг виглядати тільки один, тому я мусив на який час поступитися місцем для нього.

Коли я знову виглянув у шпарину, руката машина вже зібрала частини апарата, що його витягли з циліндра. Нова машина була схожа на першу. Внизу ліворуч працював якийсь невеличкий механізм; випускаючи клуби зеленого диму, він обходив довкола яму, розміреними рухами вправно копав грунт і насипав вал. Це й була саме та машина, від ритмічного стугону якої дрижало наше напівзавалене пристановище. Працюючи, вона свистіла й диміла. Наскільки я розгледів, ніхто нею не керував.

III. Дні ув’язнення

Як тільки з’явилася друга бойова тринога, ми перейшли в посудомийню, боячись, щоб марсіянин згори не помітив нас у нашій схованці. Згодом цей страх розвіявся, — ми зміркували, що при сліпучому сяйві сонця отвори в нашому сховищі мусять здаватися марсіянинові зовсім чорними; але спершу — тільки він ступить ближче, як ми панічно тікаємо до посудомийні. Та хоч як не проймав нас страх, ми вперто тяглися до тієї щілини. Я з подивом пригадую, як ми, зовсім не думаючи про наше становище — нам загрожували або голодна смерть, або щось іще жахливіше,— ладні були запекло змагатися за місце біля шпарини. Пильнуючи, щоб не здійняти галасу, ми

з обережним поспіхом — і тому дуже кумедно — навперейми квапилися через кухню. Ми штовхалися, обмінювалися стусанами, забуваючи, що стоїмо за крок від смерті.

Річ у тому, що я й священик були занадто різними людьми — і за характером, і за способом мислення, і за поведінкою, а небезпека та ізоляція тільки підкреслювали цю відмінність. Ще в Голіфорді обурювало мене безпорадне рюмсання священика, його тупоголова впертість. Його нескінченні гугняві монологи собі під ніс не давали мені зосередитися, спокійно подумати над тим, що робити, і часом доводили мало не до шаленства. Він був слабодухий, наче якась дурнувата жінка, і міг хникати цілі години. Я не мав сумніву, що він, цей мазунчик, вірив, ніби сльози можуть йому допомогти. Навіть у темряві не було мені спокою від його надокучливості. До того ж він