Юліан Семенов - Експансія-I

— погане слово, походить від «маятися»… Замість того щоб Черчіллю в ніжки впасти та помиритись, так на тобі, Гесса, пророка руху, обізвали божевільним…

— Ах, Петрушо, не впадай, бога ради, в трясучку! Німчура все одно цього не зрозуміє, — сказав Оцуп. — Та й я також.

Артахов загнув матюка й сказав;

— Не буде їм прощення за те, що дали себе зламати…

Дивно, подумав Штірліц, чому всі росіяни, яких я зустрічав за кордоном, абсолютно переконані в тому, що ніхто з присутніх не розуміє їхніх матюків? Невже через те, що глибинна Росія практично не бачила іноземців і тому зберегла віру в те, що її мови ніхто не знає, крім її синів та дочок? А доктор цей з старих емігрантів. Справді трясучий. Треба тримати себе, стежити за очима; серед гостей цілком можуть виявитися люди з особливим зором — ті вміють фіксувати не те що слово, а й погляд.

— Ну, а тепер прошу далі. — Оцуп обернувся до Штірліца: — Тут є те, що вас надзвичайно зацікавить.

Генерал розчахнув двері в третій зал, вимкнувши світло в другому, де були ікони; Штірліц зразу подумав, що Оцуп давно живе на Заході, привчений до тутешнього раціо; росіяни, та ще коли чекають гостей, світла не вимикають, гуляти так гуляти, в усьому має бути святковість, а в цього в голові вже сидить лічильник, працює сам по собі, автоматично фіксує песети, які доведеться віддати за освітлення, — електростанцій мало, тому світло дороге, генеральського окладу на все не вистачить, особливо коли тримаєш таку колекцію.

Тут, у приміщенні ще більшому, ніж два перші, було зібрано книжки, багато тисяч російських, іспанських, англійських та німецьких фоліантів.

— Та звідки ж це?! — здивувався Штірліц.

— Погано по Мадріду ходите, — деренчливо засміявшись, відповів Оцуп, щиро радіючи з його подиву. — Понишпорте у крамничках на Рібейра-де-Куртідорес, походіть по Растро, попитайте тямущих у цьому людей біля «Каса контрабандістас» — чорта купите, не те що книжки сімнадцятого століття. Я, наприклад, за безцінь купив фоліант Федорова!

— А хто це? — прикинувся Штірліц, а сам дивувався, як наш перший друкар міг опинитися в столиці католицької Іспанії.

— Російський Гутенберг, — відповів Оцуп.

Артахов поморщився, сказав по-російськи:

— Та чого ти перед ним стелишся?! Чому це наш Федоров їхній Гутенберг, а не навпаки?

Оцуп роздратовано кинув:

— Вудила не закушуй, Петю! Німець раніше почав!

— Звідки ти знаєш?! Архіви дивився? Які? Архіви все брешуть! Не записали наші в якусь відомість вчасно, от і віддали німцеві те, що було по праву нашим.

Оцуп посміхнувся, пояснивши Штірліцу:

— Де збирається більше одного росіянина, неодмінно ждіть сварки, диво, а не нація!

В цей час пролунав дзвінок; пішов гість; Оцуп, вибачившись, попрямував до передпокою.

— Ви хто за професією? — спитав Артахов.

— Філолог. А ви?

— Вигнанець, — відповів Артахов. — Знаєте, типово російська професія. А живу на ті кошти, що редагую журнал «Окультизм», штаб-квартира наша в Асунсьйоні, туди Сталін не дотягнеться, працюємо, слава богу, спокійно, тут ненадовго у справах… Багато вашого брата в Парагваї оселилося, славні люди, щиросердні, в стражданні очистились, проходять зараз нове загартування — для сили це, вірю. А коли говорити серйозно, то я закінчив історичний факультет. Вивчав долю Батьківщини, всього себе віддавав цьому предмету…

— В Росії? — спитав Штірліц.

— А де ж іще можна вивчати її історію? Не в Америці ж?! Там сама жидівня, вони на нашій історії канкан танцюють! Тільки про те й мріють, щоб знову туди влізти, ґешефти свої розкручувати… Та й у вас, у німців, Росію вивчали зневажливо, наче якийсь гербарій розглядали.

— Я читав Олеа… — Штірліц примусив себе зіграти, ніби він забув прізвище першого іноземного побутописця Росії.

— Олеарія, — допоміг йому Артахов, посміхнувшись. — Сукин син. Йому Ватікан платив за наклеп.

— Невже? — здивувався Штірліц. — Чому?

Артахов не встиг відповісти — до залу входили гості Оцуна; починалася звична процедура знайомств, яка має в Іспанії дещо екзальтований характер, вона супроводжується неодмінно розмовою, смисл якої зводиться до того, щоб знайти спільних друзів і по цьому визначити, хто твій співрозмовник, що являє собою і чого від нього можна сподіватися.

Трохи згодом прийшов генерал Альфредо Гонсалес, байдужо кивнув Артахову, перекинувся кількома словами з незнайомими Штірліцові чоловіками, заглянув у четверту кімнату, де був накритий великий стіл, а-ля-фуршет, попросив дівчину у фартушку дати йому склянку вина, чомусь змерз, дощ іде, як крізь сито сіє; побачивши маркіза де ля Куенья, який щойно ввійшов, повів його до залу, де лики Христа запитливо дивилися на кожного, хто входив туди, перемовився з ним кількома фразами і тільки потім, узявши Штірліца під руку, запитав:

— Скажіть, Максимо, у вашій американській богадільні ніяк не коментують майбутній візит аргентінської промислово-банківської делегації?

— Ні, — відповів Штірліц. — Правда, Кемп просив мене подивитися газети, чи немає нічого цікавого, пов'язаного з тамтешніми великими проектами…

— Нічого не знайшли?

Штірліц роздумував одну лише мить, як відповісти: дещо він знайшов; сказав спокійно:

— Я продовжую дивитися, Альфредо. Вас ця тема цікавить?

— Дуже.

— Добре, я буду особливо уважний.

— Дякую. Якщо через кілька днів вам подзвонить Оцуп i запросить на каву, це означає, що я його попросив. Ви за-мотивуйте свій інтерес до його колекції, це знадобиться, Максимо. — І плавно пішов до гостей.

Штірліц повернувся до Артахова, що стояв, насупившись, один:

— Ви тут уперше?

— Я виїхав з Європи півтора року тому.

— Після краху в Берліні?

— Так.

— До цього жили в рейху?

— Ні. В Югославії.

— Працювали з Власовим?

— Хіба з ним можна було працювати?! Неук! Горе, та й годі: якщо Захід на когось хоче поставити, то неодмінно знайде дурня!

— Мабуть, розумних Захід боїться, — посміхнувся Штірліц. — Вирветься з-під контролю, як ним управлятимеш?

— Але це ж означає приректи справу боротьби з більшовизмом на загибель! Допомогти Русі тільки розумний може!

— А хто на Заході хоче допомогти Росії? Навіщо? її треба держати в темноті. Спробуй випусти її — ого! Небезпечно, для чого конкурент?! Ви ж Розенберга читали, він не дуже приховував свого ставлення до Росії: робоча сила і кормова база.

— Пропаганда, — заперечив Артахов. — Своїм він казав одне, нам інше. Ніщо так не дозується, як пропаганда. Пошкреби її нігтем і зразу побачиш, який резон криється за словом… Хоча в чомусь таки ваша правда. Я багато думав, чому Олеарій, що про нього ви згадали, та й його колеги Гваньїні з Одерборном поширювали про Івана Грозного такі жахливі плітки. Та тому, що саме Іван Грозний був перший російський государ, що зіткнувся із Західною Європою і вдарив тих сусідів, яких Ватікан, та й Лондон з