Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

схвильованою і по-справжньому живою. І голодною. Вона за звичкою оберталась назад, шукаючи очима Роджера, але той не чимчикував, як завжди, позаду. О Господи, вона щойно залишила свого пса й працю всього свого життя у кабінеті чоловіка, з яким була знайома якихось п’ятнадцять хвилин!

Оце так зустріч! Оце так ризик!

Але вона мусила ризикнути, бо хотіла бути саме тут — якщо не в «Гортусі», тоді в Амстердамі чи принаймні в Європі. У Південних морях вона страшенно сумувала за життям на півночі. Сумувала за зміною пір року і холодним, яскравим, бадьорливим зимовим сонцем. За холодним кліматом, від якого ціпеніло тіло й розум. Вона просто не створена для життя у тропіках — воно не підходить ні її зовнішності, ні вдачі. Дехто любив Таїті через те, що цей острів здавався їм райським садом — початком історії, проте Алмі не хотілося жити там, де історія тільки починалась; їй кортіло жити в теперішньому моменті людства, на вершині винаходів і поступу. Вона не хотіла мешкати в країні духів і примар — її вабило життя у світі телеграфу, потягів, новаторств, теорій і науки, у світі, який щодня змінювався. Вона жадала знову працювати в плодотворному й серйозному середовищі, серед плодотворних і серйозних людей. Знову користуватися усіма зручностями: переповненими книжковими полицями, слоїками для колекційних екземплярів, папером, який не гниє й не розпадається на клаптики, й мікроскопами, що не зникають посеред ночі. Вона мріяла про доступ до найсвіжіших наукових журналів. Про спілкування з колегами.

А найдужче — про сім’ю — сім’ю на кшталт тієї, в якій виросла вона сама: про проникливих, допитливих, цікавих і розумних людей. Їй знову хотілось відчути себе однією з роду Віттекер і жити серед Віттекерів. Але позаяк на світі більше не зосталося Віттекерів (крім Пруденс Віттекер Діксон, яка займалася своєю школою, й окрім представників батькового відразливого й невідомого клану, які ще не зігнили в англійських в’язницях), вона вирішила замешкати серед ван Девендерів.

Якщо ті її приймуть.

А що як ні? Що ж, або пан, або пропав. Хтозна, чи ван Девендери — скільки їх там є серед живих — так прагнуть її товариства, як вона — їхнього. Може, вони не захочуть прийняти її допомоги в «Гортусі». Може, вважатимуть її непроханим гостем, дилетанткою. Алма пішла на ризик, коли залишила свій трактат дядькові Дісу. Її праця могла викликати в нього що завгодно — нудьгу (мохи Філадельфії?), образу релігійних почуттів (безперервне творення?), тривогу науковця (теорія, що стосується всього світу природи?). Алма розуміла, що вона могла виставити її нерозважною, самовпевненою, наївною, вільнодумною, зіпсованою і навіть трохи схожою на французького філософа. Та з іншого боку, трактат був насамперед відображенням її здібностей, а їй хотілось, щоб, коли вже діло дійшло до знайомства, родина дізналася про її здібності.

Якщо ж ван Девендери й «Гортус» дадуть Алмі відкоша, вона розпрямить плечі й піде своєю дорогою. Може, так і залишиться в Амстердамі, а може, повернеться до Роттердама або переїде до Лейдена й замешкає біля тамтешнього університету. Крім Голландії, є ще Франція і Німеччина. Вона може пошукати праці деінде, може навіть в іншому ботанічному саду. Нелегке завдання для жінки, але можливе, адже батькове ім’я й слава Діка Єнсі додадуть їй авторитету. Вона знала всіх найвідоміших професорів бріології в Європі, з багатьма з них роками листувались. Можна розшукати їх і попроситися до котрогось із них у помічники. А якщо ні, то вона б могла викладати — звісно, не в університеті, а, скажімо, в якійсь заможній родині. Якщо не ботаніку, то чужоземні мови. Один Господь знає, скільки їх у неї в голові.

Алма годинами блукала містом. Вона не була готова повернутися до готелю. Все одно не зможе заснути. Вона сумувала за Роджером і водночас відчувала полегшу, бо він не плентався за нею позаду. Ще не вивчивши географії Амстердама, вона бродила цим містом з чудернацькими обрисами, губилась і знову віднаходила дорогу — навмання блукала вуличками, що перерізували впоперек гігантський лук з натягнутою тятивою, утворений п’ятьма величезними закрученими каналами. Алма знову й знову переходила через них десятками мостів із невідомими їй назвами. Прогулялася уздовж вулиці Геренґрафт, милуючись ошатними будинками з їх подвійними коминами й випнутими фронтонами. Проминула Палац. Натрапила на центральну пошту. Знайшла кав’ярню, де нарешті замовила собі французький тост, який з’їла з такою насолодою, як жодну іншу страву в житті, читаючи при цьому старий примірник «Тижневика Ллойда», який, мабуть, люб’язно залишив там якийсь британський мандрівник.

Настала ніч, а вона далі блукала містом. Проминула стародавні храми й нові театри. Бачила таверни, пивнички, салони розваг і зовсім непристойні заклади. Бачила старих пуритан у коротких плащах і жабо, які немовби вигулькнули з епохи Карла І. Бачила молодих жінок з оголеними руками, які вабили чоловіків у темні підворіття. Бачила — й чула запах рибальні, де консервували оселедець. Бачила плавучі будиночки вздовж каналів з охайними горщичками квітів і котами, які ліниво походжали довкола. Вона пройшла через єврейський квартал і бачила майстерні шліфувальників діамантів. Бачила шпиталі для знайд і сиротинці; друкарні, банки й контори; велетенський квітковий ринок, замкнутий на ніч. Повсюди довкола неї — навіть у таку пізню годину — гула торгівля.

Амстердам — збудований на болотах і палях, захищений помпами, шлюзами, закривками, землечерпалками й дамбами — здався Алмі не так містом, як вершиною, тріумфом людської працелюбності. Годі було уявити інше місто, де було б стільки винаходів. Тут були всі досягнення людства. Досконале місто. Їй хотілося зостатись тут назавжди.

Алма повернулася до готелю далеко за північ. Нові черевики понатирали ноги. Власниця не дуже зраділа, почувши, як та постукала в двері серед ночі.

— А де пес? — суворо запитала жінка.

— Я залишила його в свого приятеля.

— Гм, — гмикнула господиня.

І глянула на неї з таким осудом, ніби Алма сказала: «Я продала його цигану».

Вона дала Алмі ключ.

— Не забувайте, чоловіків до себе сьогодні не пускати.

Ні сьогодні, ні завтра, моя дорогенька, подумала Алма. Але дякую, що подумали, що я на таке ще здатна.

Вранці Алму розбудив грюкіт у двері. Стукала її давня приятелька, сварлива власниця готелю.

— На вас чекає екіпаж, леді! — розлючено крикнула жінка.

Алма, спотикаючись, підійшла до дверей.

— Але я не чекаю ніякого екіпажа, — сказала вона.

— Ну то він чекає на вас, — зарепетувала жінка. — Вдягайтеся. Той чоловік без вас не поїде. Казав, щоб ви збирали речі. Він вже заплатив за вашу кімнату. Не знаю, чому ті люди вбили