Аврора Лимонова - Академія Міста Химер, Аврора Лимонова

Професор Семироз замовк. Але Майя і так могла додумати все інше. Він відправляє її до тітки Емми, яка терпіти не може магію, в надії, що дочка звикне до спокійного і безпечного життя. А заодно тримає її від себе якомога далі, щоб в інших не було думок про молодшу Семироз.

Майя знала, що батько зайняв місце ректора в Академії як нагороду за заслуги перед містом і королівством. Він довго служив Верховному Ковену. І ті через багато років дозволили йому влаштуватися на роботу, про яку він дійсно мріяв: давати юним чарівникам краще майбутнє. Ось тільки він ніяк не бачив такого кращого майбутнього для своєї дочки. Тому й намагався її витурити звідси всіма чесними й нечесними способами.

 — Чому ти мені раніше не сказав? — запитала Майя. — Ти кинув мене, нічого не пояснивши.

 — Ти була дитиною. Як я міг тобі пояснити, що не хочу, щоб ти рубала голови?

 — Ти міг пояснити пізніше. Приїхати й все розповісти.

 — Міг, — злегка звів брови батько, — але не робив цього. Адже зі знанням з'являється спокуса. Я не хотів, щоб ти розглядала варіант стати чарівницею. Або, чого доброго, Витирачем...

Майя подумала, що Витирачі дійсно мають високий статус. Їх бояться і поважають, а ще їм добре платять.

 — Я не прошу пробачити мені, що я тебе залишив, — тихо сказав батько. — Але сподіваюся, що ти зрозумієш. Заради себе самої.

Майя не дивилася на чоловіка. Вона стиснула край простирадла. В її грудях спалахнула та отруйна образа, що роздирала її кожен раз, коли вона думала про нього і його вчинок. Немов від неї відмовилися, як від непотрібної речі. І нехай тепер вона все знала, а забути так легко не могла. Для цього знадобиться час.

 — Так, я розумію, — тихо відповіла вона.

 — Тоді ти розумієш, що повинна зробити.

 — Розумію, — подивилася перед собою Майя. — Я продовжу вчитися магії.

 — Майя, — насупився батько.

 — Батько, ти теж повинен дещо зрозуміти, — повернулася до нього дівчина. — Якщо ви з тіткою Еммою дійсно бажаєте мені щастя, перестаньте його мені нав'язувати.

Професор Семироз здивовано подивився на дочку.

 — Я усвідомлюю ризик, але не збираюся відмовлятися від своєї мрії. І це не залежить від того, приймеш ти мій вибір чи ні. Хоча, якщо приймеш, то я буду рада.

Майя дивилася в очі батька, щоб той не засумнівався в її словах. Чародій мовчав, а потім тихо видихнув.

 — І в кого ти така вперта? — пробурчав він.

 — Якщо вірити тітці Еммі, від мами я взяла тільки краще, — іронічно посміхнулась Майя. — Все інше — результат другої сторони...

Губ ректора торкнулася тінь посмішки.

 — Але я з нею не повністю згодна, — дала знати Майя.

Вона накрила долоню батька своєї, і той її стиснув. Деякий час вони сиділи в тиші. Обоє мали, про що подумати.

 — Я ще дечого не розумію, — раптом вимовив ректор.

Дівчина кивнула.

 — Звідки Яхонт Червоний знав про шрами над твоїм серцем?

Майя застигла. Запитання вибило землю у неї з-під ніг.

 — О, ти про це... — протягнула вона, сподіваючись, що в голосі не проступлять нотки паніки. — Дівчина задумалася. Взагалі-то вона не знала, звідки Ельдар знав про таке, адже вони не...

 — Ми один раз зустрілися в підсобці перед уроком Бойової Магії, — долинуло позаду. Майя відсунула фіранку і глянула на Ельдара, який сидів через два ліжка від них. — Ваша дочка там переодягалася.

 — У підсобці? — здивовано перепитав ректор.

 — Так, було таке! — засяяла Майя і про всяк випадок уточнила: — І на мені тоді була комісоль.

 — Запевняю, то було чисте непорозуміння, — безвинно посміхнувся Ельдар.

Дівчина повернулася до батька й активно закивала.

 — Ясно, — видихнув професор Семироз. — Тоді все добре.

Майя видавила усмішку. На щастя, батьку вистачило цієї відповіді. Вона сиділа з ним і продовжувала тримати за руку. Коли його долоня ослабла, вона зрозуміла, що він заснув. Вона поправила покривало на його плечах, тихо закрила за собою фіранку і повернулася на ліжко.

 — Було небезпечно, — зауважив професор Білозір, продовжуючи щось мудрувати в невеликому казанку на столі.

 — Я сказав правду, — сухо повідомив Ельдар.

Професор Білозір промовчав, але зовсім не від того, що йому не було чого сказати. Майя відчула, як повисла в повітрі напруга між одногрупником і деканом.

 — Ти можеш повертатися у свою кімнату, а не м'яти мені тут ліжко, — злегка повернувся вчитель до хлопця.

 — Мені й тут непогано.

Ельдар скинув черевики й ліг на ліжко, закинувши руки за голову. І тим самим дав зрозуміти, що нікуди не піде. Учитель роздратовано повів бровою.

 — Професор Білозір, вам варто оглянути Ельдара, — зрозуміла Майя, що час втрутитися, поки ці двоє не зчепилися. — Його поранили горобиновою стрілою в груди.

 — Що? — здивувався чоловік і тривожно глянув на учня.

 — Мені не потрібна допомога, — відгукнувся Ельдар.

Лікар відклав пробірку, яку збирався наповнити вмістом з казанку.

 — Дозволь це мені вирішувати, Яхонте Червоний. Знімай плащ і йди сюди.

Ельдар скривився.

 — Не бійся, уколів в попу не буде, — посміхнувся професор Білозір.

Хлопець хмикнув, але Майя смикнула того за руку і кивнула в бік вчителя. Неохоче, але Ельдар піднявся, зняв плащ і сів на стілець. Майя накрилася покривалом і обняла свої коліна. Вона ще деякий час спостерігала за одногрупником і деканом. Обидва зробили надуті гримаси й іноді кидали гострі коментарі на адресу один одного. Але це не виглядало вороже. Більше нагадувало бурчання старшого брата, який замазує биті коліна молодшому.

Їхні тихі голоси остаточно переконали Майю, що вона в безпеці. Всі дорогі їй люди живі та зараз поруч з нею. Дівчина лягла і сильніше закуталась в покривало. Вона ще раз подивилася на долоню, посипану порізами й точками, а потім поклала її на серце.

 «Дякую», — подумала вона.