Ребекка Куанг - Республіка Дракона, Ребекка Куанг

в іншому Леді Арлона стояла напружена, владна, зблідла від чистої ненависті, якої Жинь ніколи не розуміла.

— Ти мусила їм розповісти, — сказала Сайкхажа. Її волосся було розпущене й нечесане, а голос тремтів. — Ти мала допомогти їм виправити його.

Жинь скрутилася в дальньому кінці кімнати, намагаючись вибратися з зони досяжності Сайкхажі.

— Про що ви торочите?

— Ти творіння Хаосу, — просичала Сайкхажа. — Ти змієязика шахрайка, ти пішак найбільшого зла, це ти в усьому винна…

Жинь уперше збагнула, що, можливо, Леді Арлона і справді несповна розуму.

Вона підняла руки над головою і скрутилася в дальньому кутку на випадок, якщо Сайкхажа знову вирішить хльоснути батогом.

— У чому, по-вашому, я винна?

Очі Сайкхажі розширилися, погляд затьмарився. Вона говорила, дивлячись кудись на метр ліворуч від Жинь.

— Вони збиралися виправити його. Вейсжа обіцяв. Але вони повернулися з кампанії і сказали, що ані на крок не наблизилися до з’ясування істини, а ти досі тут, брудна шавко…

— Заждіть-но, — сказала Жинь.

Частинки головоломки поступово складалися в її розумі. Не вірилося, що вона раніше не побачила цього зв’язку.

Сайкхажа тільки дивилася на неї.

— Вони сказали, що виправлять Неджу? — наполегливо запитала Жинь. — Призахідники сказали, що зможуть зцілити мітку дракона?

Сайкхажа кліпнула. Її обличчя перетворилося на нерухому маску, таку ж, яку носили її син і чоловік.

Але їй і не треба було більше нічого казати. Тепер Жинь розуміла правду, вона лежала просто в неї перед носом.

«Ти обіцяв, — просичала Сайкхажа Вейсжі. — Ти присягався мені. Ти сказав, що розберешся, і якщо я приведу їх назад, то вони знайдуть спосіб його виправити».

Сестра Петра обіцяла ліки від синової недуги. Ось чому Сайкхажа доклала стільки зусиль, щоб привести Сіре товариство в Імперію. А це означало: весь цей час Вейсжа і Сайкхажа знали про те, що Неджа шаман.

Але його призахідникам не віддали.

Вони лише поставили під загрозу всіх інших шаманів Імперії. А її саму передали в руки Петрі, щоб та повторила все, через що Жинь пройшла з Шіро, і все заради якоїсь надії врятувати свого синочка.

— Я не знаю, чого вони, по-вашому, мають навчитися, — тихо промовила Жинь. — Але піддавши мене тортурам, ви не виправите свого сина.

Ні, ймовірно, Неджа страждатиме від прокляття дракона довіку. Прокляття точно було поза обізнаністю призахідників. Це дало їй невеличке зловтішне задоволення.

— Хаос майстерно обманює, — Сайкхажа різко піднесла руку до грудей, складаючи пальці в символ, якого Жинь ніколи не бачила. — Він приховує свою справжню суть та імітує порядок, щоб зруйнувати його. Я знаю, що не зможу витягти з тебе правду. Я лише новонавернена. Але Сіре товариство отримає свою істину.

Жинь сторожко дивилася на неї, стежачи за батогом.

— Тоді чого ви хочете?

Сайкхажа показала на вікно.

— Я тут для того, щоб поспостерігати.

Спантеличена Жинь простежила за її поглядом.

— Уперед, — сказала Сайкхажа. Вона мала химерний, зловтішно переможний вигляд. — Насолоджуйся видовищем.

Жинь пошкутильгала до вікна й визирнула назовні.

Вона побачила, що її тримали на третьому поверсі палацу. Кімната виходила вікнами на центральний двір. Унизу юрмилися військові — і республіканці, і призахідники — зібравшись півколом біля піднятої платформи. Двоє арештантів із зав’язаними очима повільно піднімалися сходами, руки їм міцно зв’язали за спинами. Обабіч їх супроводжували призахідники.

Полонені зупинилися на краю платформи. Солдати штрикали їх аркебузами, аж доки вони не вийшли в самий центр.

Навіть із пов’язкою на очах Жинь упізнала те темне вродливе обличчя.

Бадзі стояв прямо, непохитний.

Поруч із ним згорбився Суні, немовби міг стати меншою мішенню. Він був наляканий.

Жинь різко розвернулася.

— Що це таке?

Погляд Сайкхажі був прикутий до вікна, очі звужені, рот стиснутий у найтонші лінії.

— Дивися.

Хтось ударив у гонг. Натовп розділився. У Жинь усередині все похололо, коли вона побачила, як Вейсжа піднімається на платформу і стає на відстані метра перед Суні й Бадзі. Він підняв руки. Крикнув щось, чого Жинь не змогла розібрати через шум юрби. Вона почула лише, як солдати схвально заревли.

— Колись давно Червоний Імператор винищив усіх монахів на своїй землі, — тихо заговорила Сайкхажа за спиною в Жинь. — Як гадаєш, нащо він це зробив?

Чотири призахідницькі солдати вишикувалися перед Бадзі з піднятими на рівні тулуба аркебузами.

— Що ви робите? — крикнула Жинь. — Зупиніться!

Але, звісно ж, Вейсжа не почув її. Вона безпорадно натягу­вала ланцюги, верещала, але могла лише спостерігати, як він підняв руку.

Повітря розітнули чотири постріли. З кожною кулею тіло Ба­дзі смикалося з боку в бік у страхітливому танці, аж доки остання, смертельна, не вцілила йому в груди. Довгу страшну мить він лишався стояти, гойдаючись назад і вперед, немовби його тіло не могло вирішити, куди впасти. А потім він завалився навколішки, голова нахилилася, і врешті останній постріл звалив його додолу.

— Стільки всього задля ваших богів, — сказала Сайкхажа.

Унизу солдати перезарядили аркебузи й випустили ще серію пострілів у Суні.

Жинь повільно повернулася.

Її розум наповнився люттю, внутрішнім бажанням не просто перемогти, а знищити, спопелити Сайкхажу дотла, щоб від неї й кісток не лишилося, причому зробити це повільно, щоб агонія тривала якомога довше.

Вона потяглася до свого бога. Спочатку відповіді не було, лише притлумлена опіумом порожнеча. А потім вона почула Фенікса, його віддалене ґелґотіння, хай навіть і ледь чутне.

Цього було достатньо. Вона відчувала жар у долонях. Вона повернула собі полум’я.

Жинь майже сміялася. Після такої кількості викуреного опіуму її стійкість стала значно вищою, ніж уявляли Їні.

— Твоїх облудних богів викрито, — лагідно сказала Сайкхажа. — Хаос помре.

— Ви нічого не знаєте про богів, — прошепотіла Жинь.

— Я знаю достатньо, — Сайкхажа знову підняла батіг.

Жинь виявилася швидшою. Вона наставила на Сайкхажу долоні — і з них вирвалося полум’я, лише невеликий струмінь, навіть не десята частина її повної сили, але цього вистачило, щоб сукня Сайкхажі зайнялася.

Сайкхажа відступила, гукаючи на допомогу, хльоскаючи Жинь по плечах батогом, розриваючи відкриті рани. Жинь підняла руки, щоб затулити голову, але батіг натомість розідрав їй зап’ястки.

Двері відчинилися. До кімнати ввірвався Ежидень, а за ним ще двоє солдатів. Жинь спрямувала полум’я на них, але вони тримали перед собою вологий брезент. Полум’я засичало й не змогло пробитися до них. Один солдат збив Жинь із ніг і пришпилив її до підлоги руками. Інший затиснув їй рота вологою ганчіркою.

Жинь намагалася не дихати, але перед очима все затяглося туманом. Вона, корчачись, втягнула в себе повітря. Густий смак лаундануму проник їй до рота, надокучливий і потужний. Ефект був миттєвим. Полум’я згасло. Вона вже не відчувала Фенікса й заледве могла бачити або чути бодай щось.

Солдати її відпустили. Вона лежала нерухомо на підлозі, заціпеніла, слина стікала з кутика рота, коли вона байдуже кліпала, дивлячись на двері.

— Вас не повинно тут бути, — сказав Ежидень матері Неджі.

Сайкхажа плюнула в бік Жинь.

— Її мали накачати.

— Її й накачали. Ви повелися безрозсудно.

— А ви — некомпетентно, — просичала Сайкхажа. — Вам це так не минеться.

Ежидень щось відповів, але Жинь його вже не розуміла. Ежидень і Сайкхажа стали розмитими кольоровими плямами,