Леонід Дмитрович Платов - Секретний фарватер, Леонід Дмитрович Платов

Йому здалося, що вони стоять за його спиною в шаруватій імлі між соснами: пишновусий боцман Фаддєїчев, веселий радист Чачко, флегматичний моторист Степаков та інші.

На мить Олександр знову відчув себе хлопчаком, юнгою, вихованцем гвардійського дивізіону торпедних катерів, якого за “окатість” прозвали “гострозорим усієї Балтики”, а згодом “підвищили в чині” й стали називати “штурманеням”.

Потім Олександр подумав про зміїв, як колись, у ту, давню свою вахту.

Що не робив, не міг подолати в собі цей страх перед зміями, відразу до них. Навіть спеціально тренувався, коли був курсантом: приходив до зоопарку і довго стояв перед тераріумом. За товстим склом погойдувались кобри, в кутку ворушився бруднувато-сірий пітон. Олександр дивився їм в очі, відчуваючи, що волосся ворушиться у нього під кашкетом. Ні, страх і відраза не минали.

Він трохи заспокоївся, довідавшись, що Бєлінський так боявся зміїв, що не зміг спати в номері готелю, де на стіні “пущено” було змієподібний бордюр. Проте Бєлінський був критик, а не прикордонник. Йому не треба було служити в шхерах, де повнісінько змій.

Однак нині Олександр нібито менше боявся їх, — у всякому разі, значно менше, ніж у зоопарку перед тераріумом. Очевидно, це було тому, що він чекав на “найголовнішого гада”. Слизька земноводна істота, можливо, вже пливла до острова через затоку.

Олександр подумав про те, що ось він, нарешті, на порозі Вінети. А за ним, затамувавши подих, заглядаючи через плече, скупчилися всі, хто бажає йому щастя, люди, готові допомогти в майбутньому поєдинку: Кузьома, Бугров, Ривчун, начальник поста, комдив, а також генерал і професор Грибов у Ленінграді. Там, певно, вже гаснуть вогні. Місто поринає в сон.

Дуже цікаво спостерігати з вулиці, як засинають багатоповерхові будинки. Фіранки на вікнах різнобарвні. Ось зник червоний прямокутник. Навскіс від нього, на другому поверсі, разом погасли два зелених. Через кілька хвилин більшість вікон канула в темряву. Будинок поринув у сон, як у темну воду.

Хто його мешканці? Як провели вони цей вечір? З якими думками, з яким настроєм пішли спати?

Мабуть, цілий роман можна написати про будь-який великий ленінградський будинок. Кожне вікно — це окремий розділ. Кожен поверх — частина. І час однаковий для всіх: сьогоднішній пізній липневий вечір…

Цього пізнього липневого вечора в Ленінграді йде дощ.

Прямокутники вікон, оранжеві, червоні, білі, один за одним щезають, розчинившись у густій запоні дощу. Потім ураз гаснуть ліхтарі на вулицях.

Ніч. Дощ.

Зовсім небагато освітлених вікон лишилося в Ленінграді.

Ось одне з них — на Мойці, поблизу Ісаакія.

На підвіконні сидить засмучена дівчина, накинувши на плечі пухову хустку. Вона не підводить погляду од дахів, що розпливаються в жовтувато-сірій туманній мжичці.

“Талану, — сказав він їй, — побажайте мені талану!”

Це був не жарт, ні. Він так серйозно подивився на неї. Темні очі його заглянули їй прямо в душу.

Таж він — військовий моряк! Війни, дякувати богові, немає, але, можливо, його корабель десь у морі на небезпечних випробуваннях?

“Побажайте мені талану…” Він зронив ці слова мимохідь і загубився в натовпі. А вона п’ятий день місця собі не знаходить від неспокою.

“Талану…” Знав би він, як вона зичить йому щастя! Усім серцем! Усім єством своїм!..

Так ось, виходить, що таке кохання! Тривожитися, не знаходити собі місця, не спати ночами, жагуче хотіти для когось щастя, бо ж воно і твоє щастя, — оце кохання?

Книжки, щоправда, обіцяли їй інше. Але ж не завжди треба вірити книжкам.

П’ять довгих-довгих днів… Та почалося це набагато раніше. Не п’ять днів — майже, рік тому.

Тоді, повернувшись із театру, вона довго не могла заснути.

У вікні виднівся Ісаакій. Крилата баня його була матово-білою під місячним сяйвом. За стіною чувся мачушин і батьків хропіт — звичайний дует на флейті і тромбоні.

Почало світати, а дівчина все ще сиділа на своєму тапчані, запнувши коліна ковдрою, чудуючись з того, що сталося.

Моряк з упертим чолом і серйозними темно-карими очима мовби й досі був тут, поруч неї, наче вони й не розлучалися. їй було дивно, навіть моторошно і все ж любо.

Хоча їй здалося, що вона йому не припала до вподоби.

Та й чи могло бути інакше?

Дівчина була впевнена в тому, що вона негарна, заледве не потворна. І дзеркало холодно підтверджувало це, як тільки вона побіжно зазирала в нього. Вона не любила дзеркал.

Але їй не варт було видивлятися в дзеркало, щоб довідатися, може вона сподобатися чи ні. Вона не знала, що володіє чимось набагато важливішим і принаднішим, ніж краса. І відбивалося це не в свічадах, а в її очах.

Вони були такі блискаві, великі, променисті, що хотілося без кінця дивитися й дивитися в них.

Вже й не помічалося, що рот завеликий, а носик замалий, і м’яке пухнасте волосся ніяк не хоче завиватися. Не важив і колір очей. До того ж він мінявся від настрою — бував сірий або світло-зелений, а то й майже синій. Мав значення лише вираз