Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

— Щоб вилити мені душу…

— Та ну! І як же вона це робила? Либонь, пальчики оближеш після такого виливання душі.

— Припини, Ґастоне! — гарикнув Ернан. — Тебе ж по-доброму просять притримати язика. Ще одне слово, і дам тобі щигля. Продовжуй, Філіпе.

— Тому я не стану переказувати всю нашу розмову, а лише коротко повідомлю те, що стосується справи. Отже, перше. Марґарита вирішила вийти заміж за ґрафа Шампанського…

— Щиро йому співчуваю, — вставив Ґастон і негайно отримав від Шатоф’єра обіцяного щигля.

— Але, — продовжував Філіп, — вона закохана в свого кузена Іверо.

— Що ти кажеш! — це вже не стримався Ернан. Вражений почутим, він не звернув ніякої уваги на щигля, якого не забарився повернути йому Ґастон. — Вона його кохає?

— Гаразд, скажу інакше: він їй дуже дорогий. Та коли хочете знати мою власну думку, то після вчорашньої розмови з Марґаритою я переконаний, що вона справді закохана в нього і дуже хоче помиритися з ним. Однак він відкидає будь-які компроміси і твердо наполягає на шлюбові, як неодмінній умові примирення.

— Нічого не розумію, — знизав плечима Симон. — Якщо вона закохана в віконта Іверо, чому тоді виходить за ґрафа Шампанського?

— Я також не розумію, — щиро визнав Філіп. — Учинки жінок часто не піддаються ніякому логічному поясненню. І тому я не впевнений, що Рікарда Іверо чекає страта чи бодай в’язниця.

— А що, по-твоєму, подружнє ліжко? — уїдливо спитав Ґастон.

— Це не виключено. Зрештою, Рікард Іверо не злочинець, а шаленець. Він просто з’їхав з глузду через Марґариту, і ґраф Біскайський вирішив скористатися з його божевілля, щоб чужими руками тягати каштани з вогню. От він і є справжній злочинець, безжалісний і холоднокровний.

— Ти думаєш, що принцеса може подарувати віконтові Іверо замах на свою особу?

— Такий варіант я зовсім не відкидаю. Марґарита жінка парадоксальних рішень. Довідавшись про все, вона може без зайвих розмов учепитися йому в горлянку, але може й кинутися йому на шию, до глибини душі зворушена таким палким коханням, готовністю швидше вбити її, ніж поступитися будь-кому іншому.

— Ти не жартуєш?

— Аніскілечки. Як я зрозумів, Марґарита панічно боїться втратити Рікарда Іверо, але ніколи не розглядала цю перспективу всерйоз. Навіть спробу самогубства вона сприйняла як звичайний шантаж з його боку. Проте останнім часом її почали мучити погані передчуття — як виявилося, не марні. І вчорашню розмову зі мною вона завела з таємною надією, що я зумію переконати її змінити своє рішення щодо заміжжя.

— Цебто вона хотіла, щоб ти умовив її вийти за віконта Іверо?

— Саме так. Але я не став цього робити. Навпаки, доклав усіх зусиль, щоб вона не передумала.

— Чому? — запитав Симон.

— А тому, дитинко, що мене не влаштовує шлюб Марґарити з Рікардом Іверо; мені ні до чого зміцнення королівської влади в Наварі. Та й узагалі, я не розумію, навіщо вона існує, ця Навара — штучне утворення, зліплене з кастильських і ґалльських земель.

— Отже, — мовив Ернан, — ти проти примирення принцеси з віконтом?

— Рішуче проти.

— У такому разі, ти маєш погодитися, що їй не можна нічого розповідати, допоки віконта не буде викрито публічно.

Після секундних роздумів Філіп ствердно кивнув:

— Мабуть, твоя правда.

— І ти дозволиш мені діяти на власний розсуд?

— Е ні, друже, досить самодіяльності. З цієї миті я перебираю командування на себе. Зараз ти ляжеш у ліжечко, зо дві години поспиш — до речі, можеш залишитися в мене, — а вранці сядеш на свого Байярда і, якщо не баритимешся, до полудня будеш у Памплоні. Я дам тобі вірчого листа до короля… Що хитаєш головою? Не згоден? Відмовляєшся коритися своєму сюзеренові?

— Відмовляюся категорично. Ти знову пропонуєш мені стати донощиком.

— Та який же це буде донос?!

— Звичайний донос. Звичайнісінький. І крім того, — вкрадливо додав Ернан, — чи впевнений ти, що дон Александр захоче розголошувати цю справу? А може, він вирішить зам’яти деякі її аспекти?

— Тобто як?

— Елементарно. Король вельми прихильний до Рікарда Іверо і мріє одружити його зі своєю донькою. До того ж віконтів батько, дон Клавдій, дуже впливовий вельможа, в кастильській Наварі його шанують набагато більше, ніж самого короля, і дон Александр може не захотіти конфліктувати з ним…

— Я це чудово знаю, — різко перебив його Філіп. — Але до чого ти ведеш?

— Чи не станеться так, що король, вислухавши мене, накаже арештувати ґрафа Біскайського та трьох його помічників, звалить на них усю провину, а Рікарда Іверо оголосить героєм, що втерся в довіру до змовників і викрив усі їхні злочинні задуми? Заздалегідь він, звичайно, шепне Марґариті: „Або ти, донечко, негайно йдеш з ним під вінець, або я твоєму любку буйну голівоньку відітну,“ — і якщо вона закохана в нього, як ти стверджуєш, то, безумовно, погодиться… Ну, відповідай! Це можливо?

— Так, — зітхнув Філіп, поступаючись. — Це цілком можливо. І що ти пропонуєш?

— Компроміс. Я йду на певні поступки тобі, а ти — мені. Звісно, краще було б дочекатися завтрашньої ночі й затримати Рікарда Іверо на місці злочину, та раз ти не хочеш наражати Марґариту на небезпеку, я на цьому не наполягатиму. Натомість пропоную під час завтрашньої прогулянки непомітно зловити віконта і витягти з нього визнання.

— Витягти?

— Так. Полякати тортурами…

Філіп заперечно мотнув головою:

— Про це й мови бути не може. Королівську кров треба поважати. Рікард Іверо — онук імператора Римського, правнук короля Навари. Навіть дон Александр, його государ, не має права піддати його тортурам без згоди Судової Палати Сенату.

— Ти неуважно слухаєш мене, Філіп. Я зовсім не пропоную піддавати його тортурам — а лише полякати. Він же слабак і відразу розколеться, варто показати йому кліщі для виривання нігтів. Ми запротоколюємо його зізнання в двох примірниках, один з яких вручимо королю, а інший — верховному судді Сенату ґрафові де Сан-Себастьяну.