Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

— Щоб не лякати вас, Ніку, своїм виглядом, я скину накидку, — відповів незнайомець і зупинився.

Нік зупинився поруч і з нетерпінням втупився на незнайомця. Той, не поспішаючи, витончено відкинув капюшон та струснув волоссям. Нік онімів, побачивши, хто перед ним стояв. Це була дивовижної краси дівчина, з правильними рисами обличчя, трохи блідою шкірою, з глибокими котячими очима. А з золотаво-русявого волосся стирчали симпатичні гострі котячі вуха. Перед ним була ельфійка. Він ніколи раніше не бачив ельфів, але сотні разів читав їх опис в книгах на Землі та бачив у фільмах. Незнайомка виглядала саме так, як їх уявляли люди на Землі, тільки ця була жива і реальна, навіть невеликий рум’янець пробивався на щоках.

— Ух ти! Ось це так, — зміг видавити з себе збентежений учень.

— Що ж тебе так здивувало? Ти що, ельфів ніколи не бачив раніше? — запитала незнайомка і посміхнулася.

— Не бачив, — відповів чесно він, не відриваючи погляду від ельфійки. — Але, крім того, ви дуже красива.

— Дякую, — ввічливо подякувала вона. Нік помітив, що їй було приємно це чути. — Мене звати Теммелінг Росе.

— Приємно познайомитися, — автоматично відреагував, все ще не отямившись від побаченого.

— Може, ми все-таки продовжимо шлях у Школу, чи будемо до ночі стояти тут? — повернула його до дійсності ельфійка. Вона накинула накидку на голову і рушила.

— Так, звичайно, — розсіяно відповів у порожнечу учень та кинувся наздоганяти нову знайому.

— Слухайте, Теммелінг, але це ж іще цікавіше, — включилося його журналістське минуле. — Ельфійка в Школі, яка ходить щодня у Військову Академію. Та я просто помру від цікавості, якщо не дізнаюся про вас більше.

— Ну що ж. Виходить, Школа втратить незвичного учня, — з посмішкою відповіла вона.

— Ой. Ще й почуття гумору, виявляється, у ельфів є. Ну, повний набір, щоб заінтригувати будь-якого чоловіка. Краса, гумор і таємниця.

— Ніку, ви, як мені здавалося, повинні були вправлятися з бігу, а не дотепності та компліментах. Вам краще мовчати та стежити за диханням. Це буде більш корисним для ваших фізичних навантажень.

— Зате загадки дуже корисні для розумових, а інколи ще й доволі приємні, — парирував він. — А скажіть, Теммелінг, ви щодня здійснюєте цю пішу прогулянку? І в який час? Я із задоволенням складу вам компанію, тим більше що мене кожен день змушують бігати.

— Нехай це буде ще однією таємницею, — посміхнулася ельфійка. — Тепер я точно постараюся, щоб ми не зустрічалися на цій дорозі. Ми вже прийшли. Всього найкращого вам, Ніку.

Він хотів заперечити, спробувати її переконати, але вона, немов тінь, миттєво зникла. Трохи засмучений, але все одно збуджений від такої зустрічі, він поспішив до себе в кімнату з твердим наміром дізнатися про неї більше.

Можливість це зробити виникла одразу. У залі за своєю конторкою сидів Хранитель. Нік задоволений кинувся до нього розпитувати.

— Багукхане, ти ж все про всіх у Школі знаєш? — збуджено випалив учень, схилившись над конторкою.

— З чого це ти так вирішив? — відповів той запитанням на запитання.

— Ой, тільки не прибідняйся. Ти точно все знаєш. На те ти і Хранитель.

— І що ж такого важливого ти хочеш від мене дізнатися? — посміхнувся старий.

— Я щойно на пробіжці зустрів ельфійку. Теммелінг Росе. Що ти про неї знаєш?

— А, ось воно що… — єхидно посміхнувся Багукхан. — Я навіщо тебе відправив на пробіжки? Щоб ти до незнайомих дівчат чіплявся? Ти ж вже Квіті голову заморочив. Тобі мало?

— Та при чому тут це? Ні, ну це теж при чому, звичайно. Я дорослий чоловік. Як, по-твоєму, я повинен реагувати на красивих дівчат? Ось ти, наприклад, все помічаєш та знаєш, а прибідняєшся тут. І взагалі, не змінюй тему. Мені просто страшенно цікаво. Ельфійка в Школі, та ще й ходить у Військову Академію.

— Я дивлюся, ти теж спостерігати майстер. Ну і що дивного в тому, що в Школі є ельфійка? Тут раніше часто жили і викладали ельфи.

— Ох і любиш ти уникати відповіді. Ти можеш мені про цю конкретну ельфійку розповісти? — почав заводитися Нік.

— Ну що тут розповідати? — змирився Багукхан. — Її історія чимось схожа на долю Атавхаї. Теммелінг — бойовий ельф. Вона була командиром одного з підрозділів гвардії ельфів. Ну, якогось дуже особливого. Вони виконують найскладніші, небезпечні і таємні завдання короля ельфів. Два з половиною роки тому в одній з невеликих битв її група потрапила в засідку. Частина загинули, частина змогла відійти. Вона залишилася й прикривала відхід тих, хто вижив. Була поранена, напевно, її б добили, але були там випадково наші офіцери та кілька магів Школи. Її відбили, а маги врятували і вилікували. У цих дурненьких ельфів є свій кодекс честі. За їхніми законами, вона повинна була віддати людям за порятунок великий викуп. Але через те, що була з бідного роду, а на службі, тим більше таємній, у короля грошей не накопичила, то звернулася до свого військового начальства, щоб ті за неї внесли викуп. Люди не вимагали ніякого викупу, але ті ельфи ж схиблені на своїй честі та кодексі. А її начальство мало на неї зуб за непокірність та вільність, тому відмовилися виділяти гроші на викуп. Ну, от щоб не заплямувати свою честь та дотриматися їх правила, вона кинула службу у ельфів і пішла на службу до нас. Ми, маги, бойовим навикам не вчимо, хоча, на мою думку, даремно, ось вона й ходить у Військову Академію викладати стрільбу з лука. Вони в цьому майстри великі. Ось