Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

— Так. Не ховай себе завчасно, — обірвав його маг, а потім звернувся до учня-казначея: — Ну що, Цифріте, візьмешся?

— А чому б ні? Мені все одно треба випускну роботу робити. Ось я і візьму це собі як тему роботи. Дуже навіть добре буде.

— От і чудово. Всім буде добре, — підсумував Нік. — Мені вже пора. Я сьогодні хотів трохи раніше повернутися у Школу. Цифріте, ти йдеш або залишаєшся ще?

— Йду, йду — розсіяно відповів той. Голова його вже була зайнята планами, цифрами та розрахунками.

Одноманітні дні зливалися в суцільну смугу, накопичуючи втому і роздратування. Трохи рятували вечірні пробіжки. Вони дозволяли ні про що не думати, а просто бігти, переводячи роздратування в фізичну втому. Зазвичай у вечірній час на дорозі нікого не було. Ця самотність давала йому час, щоб згадати про своє минуле життя. Спогади трохи стиралися, ставали далекими та розпливчастими. Нове життя витісняло старе. Але йому, як і раніше, не вистачало багато речей, до яких він звик раніше. Хоча б того ж плеєра. Як було б чудово бігти під улюблені пісні, в сотий раз повторюючи текст. Іноді по дорозі проїжджав шкільний візок, везучи когось в місто або з нього. Кучер вже звик до Ніка і тільки вітально махав при зустрічі. Того вечора він вийшов на пробіжку трохи пізніше, ніж завжди. Пробігши третину шляху, він зустрів самотнього подорожнього, який йшов у бік Школи, закутавшись в довгий плащ з капюшоном, що приховував його обличчя. Нік здивувався, тому що раніше йому не доводилося зустрічати піших по дорозі в Школу. Всі, кому що-небудь було треба в Школі, користувалися возами або каретами. Та ще такий, що приховує лице. Зупинятися він не став, але цікавість брала вгору і він кілька разів обертався на незнайомця, поки той не зник за поворотом. Шлях до Військової Академії та назад вивітрили з голови Ніка спогади про таємничого незнайомця, а заняття на наступний день остаточно витіснили цей епізод.

Нік сидів у кімнаті охорони Військової Академії, чекаючи поки черговий офіцер розпишеться в його листі контролю та намагався трохи віддихатися. Хранитель за останні три тижні вже переконався, що Нік сумлінно пробігає весь шлях, але продовжував вимагати підтвердження від чергового. Учень втупився в стіну, намагаючись не помічати жартів, які сипали курсанти в його бік. За цей час вже звик до жартів з їхнього боку, так і не зумівши пояснити їм, для чого він це робить. Для них щоденні фізичні вправи були нормою і нікому з них навіть у страшному сні не наснилося б ще додатково бігати. Тим більше їм було не зрозуміло, навіщо це магу. Нік зібрався вже йти, коли повз нього безшумною тінню прослизнув той самий чоловік, якого він зустрів декілька днів тому на дорозі до Школи. Він був все в тому ж плащі з каптуром, що не дозволяв розгледіти обличчя, буденно махнувши рукою черговому, вийшов на вулицю.

— Слухай, а хто це був? — запитав учень, забираючи у чергового офіцера свій листок.

— Це один з наших викладачів, — відповів той, віддав листок і пішов у справах.

Нік ніяк не міг зрозуміти, що робить викладач Військової Академії в Школі магів. У ньому спалахнула колишня цікавість журналіста, передчуваючи якусь загадку або таємницю. Трохи забарившись, він кинувся наздоганяти загадкового викладача. На його подив, за ті кілька хвилин, на які він відстав, незнайомець пройшов досить велику відстань. Рухався він напрочуд легко і швидко, тому Нік насилу наздогнав його.

— Добрий вечір, — чемно привітався учень, порівнявшись з незнайомцем. — Скажіть, а ви в Школу йдете?

Незнайомець нічого не відповів, продовжуючи йти в бік Школи. Йшов він швидко, тому Ніку коштувало великих зусиль йти врівень.

— Пробачте, не знаю, як вас звати. Але я вже вдруге бачу, як ви йдете з Військової Академії в Школу магів. Мені сказали, що ви викладач в Академії. Ще раз вибачте мені мою цікавість, але що тоді вас пов’язує зі Школою? — задихаючись, продовжував діставати незнайомця учень.

— Чоловіче. Ви, здається, повинні бігти в Школу, а не йти і розмовляти. Ось і біжіть, — з під плаща долинув красивий, мелодійний, але в той же час суворий голос. Ніку він видався дивним.

— Мені не обов’язково бігати. Можна йти. Тим більше що ви йдете дуже швидко. Я ж не до змагань готуюся, а просто намагаюся скинути зайву вагу.

Незнайомець проігнорував слова Ніка й продовжував швидко йти.

— А ви не дуже говіркі, — не полишав він, намагаючись завести розмову. — Мене звуть Нік. Я учень Школи. Новенький. Першого року навчання. Ось тільки не треба жартувати з приводу старого за партою. Я вже вдосталь наслухався цього. Краще скажіть, як вас звати або як я можу до вас звертатися?

— А вам не здається, Ніку, що ви ведете себе неналежно учневі. Нахабно, грубо та нав’язливо.

— Є трохи. На жаль, мене іноді переповнює цікавість, і я порушую деякі правила поведінки. Вибачте мені, будь ласка. Та й нудно одному бігати весь час туди-сюди. А тут такий незвичний подорожній.

— Що ж у мені такого незвичайного? — запитав незнайомець. Нік посміхнувся. Йому все-таки вдалося зацікавити таємничого вчителя.

— Я, звичайно, недавно в Школі, але досі не бачив, щоб хтось пішки ходив по цій дорозі, ну, крім мене — товстого, та ще й сховавши обличчя під каптуром.

— Я люблю ходити пішки. Не тільки учням треба підтримувати гарну фізичну форму, а й викладачам, — почулася у відповіді легка посмішка.

— Та ви жартуєте. Судячи з усього, у вас відмінна форма. Й до того ж я впевнений, що у всіх викладачів Військової Академії хороша форма.