Наталія Володимирівна Сняданко - Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

Коли їхали дорогою, з лісу не раз долинали постріли, а одного разу Софія навіть побачила, як спалахнула зловісна червона заграва десь на лінії горизонту. Люди перешіптувалися між собою, що то поляки палять бандерівське село. Було чути крики та постріли. Кілька військових із автоматами побігли туди, але незабаром повернулися зі словами:

— Так им и надо, бандеровцам!

Десь у селі, вже неподалік від Львова, їх знову заселили в черговий фільтраційний табір. Софія, яка на той момент мала високу гарячку, пригадувала все як у тумані. Тут людей знову ділили. Одних залишали, а інших відразу відсилали кудись — на схід чи до Сибіру, Софія не знала, куди саме.

Її посадили в накриту брезентом машину — лише з одним озброєним солдатом і з водієм — і повезли в наглухо закритому кузові. Софія трусилася від страху, що її застрелять десь у лісі, та віденський майор таки дотримав слова. Вона опинилась у Львові, звідки вже мала самотужки діставатися до Києва. Їй знову допоміг майорів папірець, на якому було чарівне слово: «Київ», — бо інакше статус репатріантки не дозволяв би їй виїхати зі Львова. Дивом було й те, що їй узагалі дозволили повернутися до рідного міста і навіть оселитись у батьківському помешканні.

Ну, власне, у квартирі вона оселилася не зовсім дивом. Її довелося відвойовувати у капітана радянської армії Павлова. Коли Софія, ледь жива від страху та втоми, вперше подзвонила у двері батьківського помешкання, двері їй відчинив саме він, капітан Павлов, убраний у засмальцьовану сіру майку з чорними плямами поту під пахвами. В одній руці він тримав ножа, у другій — картоплину, з кухні випливав запах смаженої цибулі, щось шкварчало на плиті. Від капітана війнуло перегаром, хоча була десята ранку.

— Доброго дня, — спробувала усміхнутися капітанові Софія.

— Здравствуйте, — буркнув він у відповідь.

З похмілля його не тішили навіть візити молодих і вродливих дівчат. У шлунку йому бурчало, й він саме збирався похмелитися.

— Вибачте, я невчасно, — Софія збагнула, що співрозмовникові зараз геть не до неї. — Але можна я зайду? Я жила тут колись.

— Ну, заходите, — невпевнено відступив із порога капітан Павлов.

Софія зблідла й опустилася на ослін біля дверей. Їй закрутилася голова, занудило. Вона злякалася, що виблює просто під ноги господареві. Та вона ще нічого не їла сьогодні — як, зрештою, і вчора, — тож блювати було нічим.

— Можна води, — попросила Софія.

Капітан Павлов виявився не таким негідником, як інші радянські офіцери. Він приніс Софії води і навіть запросив поснідати. Через годину вони сиділи в кухні, пили чай, а Софія розповідала історію свого повернення. Ясна річ, без зайвих подробиць.

— Ясно, — підсумував капітан. — Значит, ты вернулась. Политически неблагонадежная, еще и беременная.

Софія навмисно сказала, що вагітна, коли помітила, що після того, як капітан похмелився, настрій у нього покращав і він уже почав поглядати на гостю значно приязніше, ніж раніше, навіть із чоловічою цікавістю. Вона сподівалася, що повідомлення про вагітність згасить у ньому цю цікавість. Так і сталося. Капітан запропонував Софії залишитися на ніч у вільній кімнаті — точніше, в одній із вільних кімнат, — адже він жив у цілій квартирі сам-один. А наступного дня вона мала піти і стати на облік у міліції. Та Софія ще не збиралася ставати на облік. Вона вирішила зробити це вже після того, як з’їздить до Києва, де тримали в ув’язненні Вільгельма. Вона вже встигла передати батькові звістку про те, що дісталася до Львова, і тепер чекала повідомлення від нього: чи вийде організувати транспорт для Вільгельма.

Увечері до капітана Павлова прийшло двоє друзів. Вони сиділи в кухні, смажили картоплю, пили самогон. Софія вийшла до туалету, який мав спільне вікно з кухнею. Крізь шпарку у вікні почула:

— А может, все-таки попробовать? — сказав один із капітанових друзів, котрого називали Сашуль. — Очень хочется. Забыл уже, как баба выглядит.

— Да брось. Лучше подрочи. Говорят же тебе: она старая, тридцатник почти. Еще и беременная. Будешь потом алименты платить, — відраджував його інший.

— Да какие алименты? Вон брат подтвердит, что она и так уже беременная была, — обурився Сашуль.

— А вдруг у нее папаша какой-то влиятельньїй? Ты посмотри на хату, — втрутився в дискусію капітан.

— Да тех, кто тогда в таких хатах жил, давно посадили, — заперечив Сашуль, але вже не так упевнено.

— Или они в лесу — тогда кранты тебе, — заявив Павлов і розлив іще самогону.

Усі троє дружно хрякнули і захрумтіли огірочками.

— Странно, что мебель такая бедная. Не лакированная даже и золотом не инкрустированная. Мне говорили, во львовских квартирах все очень богато, — змінив тему Сашуль, мабуть, озираючись на антикварні італійські меблі в кухні.

Вони і справді не були лаковані.

Софія обережно пробралася назад до своєї кімнати. Вона згадала історію, яку розповідала їй сусідка, чию квартиру зайняв якийсь радянський офіцер іще в 1939-му, коли прийшли перші совіти. Він теж вимагав від неї показати заховане золото і нарікав на надто скромне вмеблювання, а одного разу влаштував справжній скандал, бігаючи за нею по кімнаті з револьвером. Був лютий через те, що вода в унітазі закінчує текти так швидко, що він не встигає помити