Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

— Сер, вас хоче бачити капелан, — козирнувши, доповів він. — Із приводу несправедливості в частині полковника Пескарта.

— До біса капелана, до біса! У нас тут більша несправедливість! Де Зелензим?

— Сер, на проводі генерал-лейтенант Шайскопф. Він хоче говорити з вами негайно.

— Скажіть йому, що я ще не приїхав. Боже милостивий! — зарепетував генерал Штирхер, немов тільки тепер збагнув, яке страхітливе нещастя спостигло його. — Шайскопф! Лайноголовий Шайскопф! Іще вчора я витирав ноги об цього кретина, а сьогодні — він мій начальник! Боже милостивий! Паршіле! Паршіле, будь другом, не залишай мене самого. Де Зелензим? Зв’яжи мене з Зелензимом.

— Сер, колишній сержант Зелензим зранку на проводі — он той апарат, сер.

— Генерале, я ніяк не можу додзвонитися до Зелензима! — загорлав полковник Паршіл. — Якась собака зранку повисла на проводі!

Генерал Штирхер метнувся до другого телефону. Він весь упрів.

— Зелензим?

— Це ти, Штирхере, трясця твоїй матері?!.

— Зелензим, ви чули, що вони накоїли?

— …тепер ти бачиш, ідіоте, що ти накоїв?..

— Вони зробили Шайскопфа головнокомандуючим?

— …своїми бездарними циркулярами?! — пронизливо верещав пойнятий панікою знавіснілий Зелензим. — Це через них усі бойові операції передано у відання спецслужби!

— О господи! — простогнав генерал Штирхер. — Так-от у чім річ! Мої циркуляри! Виходить, Шайскопфа зробили генерал-лейтенантом мої циркуляри! Але чому його, а не мене самого?

— А тому, що ти перевівся на нову посаду і залишив усе Шайскопфові! А тепер знаєш, чого він вимагає? Алло! Ти хоч знаєш, чого цей виродок хоче?

— Сер, ви б краще відповіли генерал-лейтенантові Шайскопфу, сер, — знервовано нагадав генералові Штирхеру сержант. — Він вимагає, щоб хтось узяв трубку.

— Візьми-но трубку, Паршіле. Мені несила. Спитай, чого він від мене хоче.

Якусь хвилину полковник Паршіл зосереджено слухав генерал-лейтенанта Шайскопфа і раптом упустив із рук телефонну трубку.

— О боже! — заволав він, блідий, як смерть. — Люди, ви чули таке?! Він хоче, щоб ми всі марширували, всі, як один!

38. Сестричка

Йоссар’ян ходив по базі задом наперед із пістолетом при боці й не хотів літати. Задом наперед він ходив тому, що раз у раз обертався, аби пересвідчитися, чи не крадеться хто слідом. Будь-яке шарудіння за спиною могло означати небезпеку, кожний стрічний міг виявитися вбивцею, тож Йоссар’ян ні на мить не відривав руки від пістолета і ні до кого не всміхався, крім Голодного Джо.

— Годі, я своє відлітав, — повідомив він капітанів Бобкінса і Добкінса, ті тут же викреслили його прізвище з льотного списку й подали рапорт у штаб полку.

— Відлітав своє? Що за чортівня? — почувши новину, весело реготнув підполковник Порк, тоді як полковник Пескарт мовчки забився в куток, щоб розгадати нарешті зловісну загадку прізвища Йоссар’ян, котре знову спливло, щоб отруїти йому життя. — Як це відлітав?

— Його дружок Кристі загинув над Спецією, коли зіткнулися літаки. Можливо, тому…

— Він думає, він хто — Ахіллес? — поцікавився підполковник Порк і вельми задоволений цим порівнянням, по-думки вирішив неодмінно повторити його при нагоді в присутності генерала Штирхера. — Він мусить літати хоча б через те, що не літати він не може. Скажіть йому, що як він не передумає, ви подасте нам рапорт.

— Ми вже казали, сер. Та він і вухом не повів.

— А що каже майор Майор?

— Схоже, що майор Майор пропав безвісти, сер. Був і — зник.

— От коли б і цього зникнути! — жовчно пробуркотів із свого закутка полковник Пескарт. — Як зникнули у шпиталі того баламута Данбара.

— У нас є безліч інших способів дати йому раду, — самовпевнено промовив підполковник Порк і, звертаючись до Добкінса і Бобкінса, додав: — Спочатку підемо йому назустріч. Дамо відпустку до Рима, нехай трохи відпочине. Можливо, смерть друга і справді його травмувала.

Смерть Кристі не лише травмувала Йоссар’яна, а й мало не коштувала йому життя, бо в Римі у відповідь на цю новину Кристієва краля дико заверещала й спробувала проштрикнути його ножем для чищення картоплі.

— Bruto![57] — в несамовитій люті завила вона, коли Йоссар’ян заломив їй руку за спину й викручував її доти, аж поки ніж упав на підлогу. — Bruto! Bruto! — Другою рукою вона, мов батогом, хльоснула його по щоці, до крові роздерла шию своїми довгими й гострими, як у кішки, нігтями, а потім злісно плюнула йому в обличчя.

— Чого це ти?! — скривившись від гострого болю, вигукнув приголомшений Йоссар’ян і відкинув її штурханом аж до стінки кімнати. — А я тут при чому?

Вона знову метнулась до нього, шалено вимахуючи кулаками, і роз’юшила йому губи, перш ніж він устиг схопити її за зап’ястки й зупинити. Коси в неї розпатлалися, як у відьми, з палаючих ненавистю очей струмками бігли сльози, і вона оскаженіло пручалася й виривалася з його рук, верескливо проклинаючи його і стогнучи: «Bruto! Bruto!», як тільки він намагався щось їй сказати. Йоссар’ян не чекав, що в неї така сила, і ледве втримувався на ногах. Вона була майже однакового з ним зросту, і моментами він мав моторошне, як у кошмарному сні, відчуття, що вона от-от подужає його, кине на підлогу і безжально роздере на шматки в шаленій рішучості відомстити за мерзенний злочин, якого він не вчинив! Обоє засапалися й хрипко хекали, напружуючи в тому двобої всі сили, але вона не піддавалася, і настала мить, коли геть виснажений Йоссар’ян уже готовий був гукати на поміч, та нарешті її натиск почав слабнути, він примусив її ступити крок назад і став умовляти, щоб вислухала його й повірила, що він аж ніяк не причетний до смерті Кристі, що той загинув зовсім не з його вини. На це вона знову плюнула йому в обличчя, і він грубо відштовхнув її від себе, сповнений злості і відчаю від марності людських слів. Відкинута назад, вона вмить підхопила картопляного ножа. Він метнувся слідом, упав на неї, повалив долі, і так вони клубком катались по кімнаті, поки йому вдалося знову вирвати в неї того ножа. Коли він підводився, щоб відійти, вона перечепила його за ногу, до кістки обдерши щиколотку. Виючи від болю, Йоссар’ян на одній нозі поскакав до вікна, шпурнув ножа на двір і тільки тоді зітхнув з полегшенням, відчувши себе в безпеці.

— А тепер хоч вислухай мене, ради бога, — спробував він уласкавити її, намагаючись говорити якомога проникливішим, розважливим та щирим голосом.

Натомість вона копнула його в пах ногою.

— У-у-у-ух! — тільки й устиг хекнути він, а тоді осунувся на підлогу, зігнувшись удвоє, виючи й ойкаючи, задихаючись від пекельного болю. Крістієва краля вибігла з