Іван Павлович Багряний - Сад Гетсиманський

обкладинках (таких знайомих, таких до болю знайомих!) свої книжки й здогадується, що це ж вони були вмістимим того лантуха, який тоді сурганив з такою натугою Рибалко. По серцю перебігає холодок. Очевидно, вони того ж вечора були знову у матері й забрали його бібліотеку й його архіви, що зберігалися вдома і що були вціліли після першого арешту (в перший арешт вони забрали тільки те, що було в його квартирі в Будинку авіаторів!). Але холодок перебіг не від шкоди за книжками, а від іншого. Вони забрали не всю бібліотечку (вся не влізла б у лантух), і не було рації всю її забирати. Вони забрали книги на вибір, — потрібні й корисні з погляду НКВД. А тими корисними книгами, безперечно, є тільки книги, даровані друзями й товаришами «на спомин», з відповідними написами. Будинок авіаторів стояв поруч з будинком письменників «СЛОВО», там було багато знайомих, і приятелів, і добрих товаришів. Друзі й товариші дарили книги й за звичкою підписували їх, дарячи. Будинок «Слово» давно перетворився в «Крематорій» — так його прозвали за нещадні й систематичні арешти письменників, митців та науковців, — мешканці його здебільшого «вимандрували» на той світ або на північ, але багато ще лишилося й живих і цілих. І от в цій купі книг багато власноручних написів (присвят) тих живих і цілих, крім написів тих, кого вже немає, хто сидить, а чи пиляє ліс («грає на баяні» десь під полярним колом), а чи лежить в землі. Багато написів — документальних стверджень про приязнь і дружбу з усіма тими мертвими й живими. І от від цього останнього по серцю йде холодок.

Впіймавши Андріїв погляд, Донець подивився на книги, а потім на Андрія, оскирився:

— Впізнаєш?

— Так…

— Ну й що ти скажеш?

— То не всі…

— А певно, що не всі… Але й цих досить… — по тих словах Донець взяв одну книгу в руки, другу… Спершу він взяв Гр. Косинки збірку «Оповідань» в червоній, обкладинці, відгорнув обкладинку й на титулі прочитав іронічно: «Галло! Є ще порох в порохівницях! Всьо више, і више, і више!» Посміхнувся, кинув. Потім взяв Хвильового «Сині етюди» — кинув… Потім взяв О. Близька збірку поезій з екстравагантним написом, в якому відбилася вся буйна комсомольська душа поета… кинув. Ще взяв кілька книг і так само кинув — всі, кого він випадково брав у руки, вже не існували або були на каторзі — малий навар для слідчого. Єдине, для чого вони, ці книги загиблих, придатні ще — це правити за документ, речовий доказ тісного зв’язку Андрієвого з прославленими «ворогами народу». А це все–таки для слідчого скарб. Для Андрія ж це мусить бути доказом, що документальні дані проти нього все громадяться й громадяться. Але серед тих книг є багато таких, які змушують серце Андрієве особливо стискатись, — подарунки ще живих. В руках цих слідчих з того всього можна «наламати великих дров»…

Кинувши останню книжку, яку брав до рук, Донець подивився на Андрія й зіронізував:

— «Всьо више і више!» Так–ак… Щось ви високо літаєте, але занадто низько сідаєте.

Андрій посміхнувся:

— Бачу, що ви теж авіатор. Чудесно. То ж… навіть Чкалов не міг би сісти на небі…

Донець спалахнув. Андріїв спокій, опанованість і душевна рівновага бісили його, але він тримався. Та остання фраза зірвала — він раптом вибухнув, як бомба:

— Ах ти–ж–ж!.. Чортова кукла!! — і кинув геть зелену течку, потім шарпнув її знову, вийняв з неї протокол Великіна й Сергєєва — непідписаний протокол, вислід всього попереднього слідства — й рішучим жестом поклав його на стіл.

І почав кричати. Але крик його чомусь Андрія не лякав. Утерті, шаблонові фрази про «роздавлювання» тощо вже не діяли так на психіку, як перше, хоч він і знав, що за цим криком, за цими всіма обіцянками напевно будуть і відповідні діла, що вони не марні. Тим більше, мабуть, не марно кричить цей «син козачий». Проте поки що це скидалося на роблення шуму в стилі, як то робив Сергєєв тієї пам’ятної ночі. Не знає Андрій, чому, але йому так здавалося. А Донець кричав, викотивши свої і так енергійні очі. Він вимагав підписання протоколу «по–хорошому» і вимагав додаткових зізнань, «щиросердних зізнань». Гарантував йому, що він протокола підпише і зізнання дасть неодмінно. Лише не однаково буде, чи ті зізнання будуть дані по–хорошому, а чи його змусять. Виставляв доводи, наскільки йому вигідніше підписати протокол і дати зізнання добровільно. Та все погрожував.

Все це було примітивно і страшенно банально, й Андрій починав розчаровуватися в Донцеві, в цьому «геніальному слідчому», як він його був уявив. Велич і таємничість цього блискучого діяча інквізиції буденніла. Те саме, все те саме, плескато й збито, нудно, противно. А Донець погрожував і не квапився від слів переходити до діла. Мабуть, він і не перейде, думав Андрій, бо що може він ще застосувати, крім того, що Андрій спізнав? Не схоче ж він компрометуватись, як епігон тієї дубини — Великіна?! А поза тим… Здається, вже злостивий геній не міг більше нічого вигадати. Можливо, й Донець це знав і не міг зважитися, до чого йому вдатись такого, щоб всі обіцянки враз здійснились. Але, мабуть, він і про те прекрасно знав, що все, що спізнав Андрій, все–таки достатньо страшне, особливо страшна перспектива його повторення, — не треба бути аж таким пильним, щоб проглянути це, щоб вловити це під машкарою Андрієвого зовнішнього спокою й бравади.

Проте Донець, мабуть, найменше думав над цим. Він щось має своє на меті. Наприклад, він ні разу не натякнув прямо на Катерину попри всі сподівання Андрієві. Не натякнув і на братів. Він кричав так, взагалі, весь час натискаючи на те головне — щоб Андрій «не загинув по–дурному». Дбає, бач, за Андрієве дорогоцінне життя.

Накричавшись, Донець перейшов до іронії. Але спершу він замовк, закурив, посопів як роздрочений бугай, а тоді вп’явся в Андрія примруженими очима і почав без слів про себе з презирливою іронією мгикати, так, ніби зсередини проривається йому гомеричний регіт, а він його стримує і лиш стинається самим обличчям. Сміх глузливий, наснажений презирством і зневагою, був написаний на тім обличчі й на скривлених устах. Помгикавшй, нарешті Донець процідив з безподібним співчуттям, як до безнадійно хорого:

— Гер–роя з себе строїш!.. Революціонера!.. Наївний і жалюгідний романтик. Ти смішний романтик. Смішний фантаст… А я