Стівен Кінг - Сяйво

Якось вона спромоглася звестись на ноги і побрела, похитуючись, через спальню і через руїну вітальні до розтрощених передніх дверей. Штовхнувши їх, вона опинилася в коридорі.

— Денні! — крикнула вона, скривившись від болю в грудях.

— Містере Хеллоран! Є тут хто-небудь? Хто-небудь?

Ліфт їздив знову, а тепер він став. Вона почула металевий брязк відкинутих нарозтвір дверей, і їй здалося, ніби вона чує, як щось говорить чийсь голос. Це могла бути лише її уява. Занадто вив вітер, щоби можна було вирішити напевне.

Спираючись на стіну, вона подолала шлях до рогу короткого коридорчика. Вона вже збиралась завернути за нього, коли уклякла, почувши крики, що спливали донизу сходовим колодязем і шахтою ліфта.

— Денні! Виходь сюди, ти, щеня! Виходь сюди і прийми це, як справжній чоловік!

Джек. На другому або на третьому поверсі. Шукає Денні.

Вона звернула за ріг, спіткнулася, мало не впала. Дихання забилося їй у горлі. Щось

(«хтось?»)

зіщулилося під стіною приблизно за чверть шляху від сходів по коридору. Венді почала поспішати швидше, кривлячись кожного разу, коли наступала всією вагою на поранену ногу. Там лежала людина, вона вже роздивилася, а підійшовши ближче, зрозуміла, що означав той деренчливий мотор.

То був містер Хеллоран. Він таки дійсно приїхав.

Вона опустилася поряд з ним на коліна, незв’язно молячись, щоби він не був мертвим. Ніс у нього кровоточив, і якийсь жахливий кривавий згусток виплив з його рота. Половина обличчя перетворилася на розпухлий пурпуровий синець. Але він дихав, слава Богу за це. Втягував повітря довгими, хрипкими вдихами, від яких стрясався весь його тулуб.

Роздивляючись його уважніше, Венді вибалушила очі. Один рукав одягненої на ньому парки був обгорілий до чорноти. Один її бік роздертий наскрізь. Кров була в нього і в волоссі, з потилиці неглибока, хоча й негожа на вигляд, подряпина тягнулася вниз по шиї.

(«Господи-Боже мій, що з ним трапилося?»)

— Денні! — хриплий, роздратований голос заревів нагорі над ними. — Виходь сюди, гаспиде проклятий!

Зараз не було часу про це роздумувати. Венді почала трясти Хеллорана, обличчя її кривилося в мученицьких гримасах від пекучого болю в ребрах. Власний бік їй вчувався гарячим, велетенським, розпухлим.

(«Що, як вони проткнуть мені легеню за будь-яким моїм порухом?»)

Не було на те ради також. Якщо Джек знайде Денні, він його вб’є, заб’є його на смерть тим своїм молотком, як то він намагався зробити з нею.

Отже, вона трясла Хеллорана, а потім почала легенько плескати його долонею по непораненій щоці.

— Прокиньтесь, — приказувала вона. — Містере Хеллоран, ви мусите прокинутись. Прошу… будь-ласка…

Згори долітало безустанне гупання молотка, Джек Торренс ще продовжував шукати свого сина.

* * *

Денні стояв, притулившись спиною до дверей, і дивився на правий кут, де з’єднувалися коридори. Постійне сумбурне гупання молотка по стінах гучнішало. Створіння, що йшло по нього, кричало, вило, лаялося. Сновидіння й реальність з’єднались без жодного шва.

Воно з’явилось з-за рогу.

Певною мірою те, що відчув Денні, було полегшенням. Створіння це не було його батьком. Машкара обличчя і тіла роздерлась і розповзлася, перетворившись на тупий жарт. Це не його батько, оце жаховисько з суботньої передачі «Вечірнє шок-шоу», що вертить очима, зсутулене, з похиленими плечима в просяклій кров’ю сорочці. Це не його тато.

— Зараз, заради Бога, — видихнуло воно. І втерло собі губи тремтячою рукою. — Зараз ти дізнаєшся, хто тут бос. От побачиш. Це не ти їм потрібний. Це я. Я. Я!

Воно майнуло побитим молотком з тепер уже безформною й розтрісканою від незліченних ударів подвійною головкою. Той угатив у стіну, прорвавши круглу діру в шовковистих шпалерах. Спурхнув клуб вапняного пилу. Воно вишкірилось.

— Нумо побачимо, чи будеш ти тепер свої капризи й фокуси показувати, — бурмотіло воно. — Міркуй, я не вчора народжений. І не з ваговоза з сіном упав головою, слава Богу. Я виконаю зараз свій батьківський обов’язок щодо тебе, хлопче.

Денні промовив:

— Ти не мій тато.

Воно зупинилось. Якусь мить воно мало дійсно розгублений вигляд, немов непевне — хто або що воно є. Потім воно знову рушило вперед. Свиснув молоток, угативши в дверну панель, двері гулко бовкнули.

— Ти брехун, — сказало воно. — Ким же іншим я можу бути? У мене дві родимки, я маю пупок чашечкою і навіть прутень, хлопчику мій. Спитай у своєї матері.

— Ти маска, — сказав Денні. — Просто фальшива личина. Єдина причина, чому цей готель змушений тебе використовувати, це тому що ти не такий мертвий, як інші. Але коли він з тобою закінчить, ти станеш зовсім нічим. Ти мені нестрашний.

— Я тебе настрахаю! — завило воно. Молоток дико свиснув, угативши в килим між ступень Денні. Денні не відсахнувся.

— Ти брехав про мене! Ти змовився з нею! Ви замишляли проти мене! І ти обманював! Ти списав на останньому іспиті! — На Денні спалахнули його очі з-під кущастих брів. У них вгадувалося божевільне лукавство. — Я й це знайду. Воно десь у підвалі. Я його знайду. Вони пообіцяли мені, що я зможу дивитися все, що забажаю.

Воно знову підняло молоток.

— Авжеж, вони обіцяють, — сказав Денні, — але вони брешуть.

Молоток застиг на вершечку замаху.

* * *

Хеллоран почав опритомнювати, але Венді перестала плескати його по щоках. Мить тому слова «Ти брехав! Ти списав на останньому іспиті» допливли крізь ліфтову шахту, неясні, ледь чутні за вітром. Звідкілясь, з самісінької глибини західного крила. Вона була майже певна, що долинули вони з третього поверху і що Джек — те, що заволоділо Джеком, — уже знайшло Денні. Тепер ні вона, ні Хеллоран нічого не зможуть вдіяти.

— Ох, доку, — промурмотіла вона. Сльози затуманили їй очі.

— Сучий син зламав мені щелепу, — пробелькотів Хеллоран, — ох, моя голова…

Він заворочався, сідаючи. Його праве око під пурпуровим синцем швидко запухало. Проте він роздивився Венді.

— Міссус Торренс…

— Шшшш, — шепнула вона.

— Де хлопчик, міссус Торренс?

— На третьому поверсі, — відповіла вона. — Зі своїм батьком.

* * *

— Вони брешуть, — знову повторив Денні.

Щось промайнуло в нього в мозку, спалахнувши метеором, занадто блискавично, занадто яскраво, щоби його можна було вхопити й утримати. Тільки хвіст від тієї думки залишився.

(«воно десь у підвалі»)

(«ти згадаєш те, про що