Мішель Монтень - Проби

шлюб, ми не брали на себе зобов'язання бути такими нерозлучними, як деякі комашки, які нам трапляється бачити, або як біснуваті з Карентії, які зчепилися одне з одним у паруванні, як собаки.

Якщо жінки і люблять споглядати своїх мужів спереду, то чи не повинні вони, в разі потреби, так само охоче дивитися їм у спину?

І чи не буде тут доречно, щоб показати справжню причину їхніх скарг, навести такі слова поета, що так чудово передають жіночі чуття й думки:

Жінка, як тебе немає, дума, що любиш другу,

Або тебе друга любить, або ти цмулиш вино,

Або ти розважаєшся і любо тобі одному,

А їй самій зле.

Теренцій, Брати, І, І, 7

Хіба не схоже на істину, що опір і суперечність самі по собі їх підтримують і цікавлять і що вони бувають вдоволені, коли викликають ваше невдоволення?

У щирій дружбі — а вона відома мені до тонкощів — я віддаю своєму другові більше, ніж беру від нього. Мені більше до вподоби, коли я сам роблю йому добро, ніж коли він робить його мені; і найбільше добра він робить мені тоді, коли робить його самому собі. І якщо йому приємно чи корисно кудись відлучитися, його відсутність для мене ще солодша, ніж присутність. Та і яка ж це відсутність, якщо ти маєш засоби з ним зв'язуватися? Неодноразово наша розлука бувала для мене не без приємності і не без пожитку. Розлучаючись, кожний із нас жив повнішим життям і бачив його ширше і глибше: він жив, він насолоджувався, він спостерігав для мене, я спостерігав для нього, роблячи це з такою повнотою, як ніби він був зі мною. Коли ми буваємо разом, то якась наша частина зоставалася дозвільною: ми стоплювалися в одну цілість. Роз'єднання у просторі збагачувало нашу духовну сув'язь. Невситима жадоба безпосередньої близькості свідчить про нездатність до духовного спілкування.

Щодо мого літнього віку, на який мені також указують, то я думаю про це зовсім зворотне; це юності подобає зважати на громадську думку і обмежувати себе ради другого. Її вистачить на все про все, і на людей і на себе; а у нас повно клопотів і турбот і про самих себе, у міру того як ми позбуваємося природних утіх, ми надолужуємо їх утіхами штучними. Несправедливо прощати молодості її гонитву за насолодами і заважати старості шукати в них відраду. В юності я стримував свої бурхливі пристрасті розсудливістю; у старості я додам до моїх сумних утіх трішечки пустощів. Та й Платонові закони забороняють відлучатися за межі країни до сорока чи п'ятдесяти літ, щоб ці відлучки були корисніші і повчальніші; і ще більше співчуття викликає у мене другий пункт тих-таки законів, що забороняє їх після шістдесяти років.

«Але в ваші роки вам не вернутися з далеких мандрів». — «А що мені до того?» Я роблю їх не на те, щоб неодмінно вернутися, і не на те, щоб їх завершити; я роблю їх лише на те, щоб стріпнутися, поки таке стріпування мені подобається. І я їжджу на те, щоб їздити. Хто бігає за доходним місцем або за зайцем, той, сказати б, не бігає; бігає тільки той, хто бігає навзаводи і для того, аби вправлятися у бігові.

Мої наміри такі: що їх можна вважати досягнутими в будь-яку мить і в будь-якому місці; вони не пов'язані з особливими надіями. Та й мої мандри через життя відбуваються аж ніяк не інакше. А втім, я бачив на чужині досить місць, де був би не проти зостатися. А чом би й ні, якщо Хрисипп, Клеант, Діоген, Зенон, Антипатр і скільки інших мудреців того ж таки найсуворішого філософського напряму покинули свою батьківщину, не маючи жодних підстав на неї скаржитися і єдино з бажанням подихати іншим повітрям. І, звісно, найбільше невдоволення, яке мені дають мої поїздки, — це незмога ухвалити рішення оселитися назавжди там, де мені було б до мислі, бо, пристосовуючись до світових правил, я завжди маю думати про повернення.

Якби я боявся умерти деінде, ніж у місці свого народження, якби я думав, що умирати далеко від домівників буде важче, я б навряд чи відважився виїздити за межі Франції, я б не виїздив без душевного здригання і за межі моєї парафії. Смерть повсякчас дається взнаки; вона безперервно стискає мені груди чи нирки. Але я скроєний на інший лад; вона для мене одна й та сама скрізь. І якби мені надали вибір, я, мабуть, волів би умерти радше у сідлі, ніж у постелі поза домом і далеко від своїх. Я охоче забуваю про цю вимогу нашого звичаю, бо з усіх повинностей, накладених на нас дружбою, ця єдина для мене прикра, і я так само охоче забув би проказувати величаве «прощавай назавжди». Якщо присутність близьких людей і дає умирущому якісь вигоди, то вона ж завдає йому сотню прикрощів. Мені доводилося бачити смертенних, безжально обложених всією цією юрбою; надмір присутніх був їм не до снаги. Вважається порушенням обов'язку і свідченням недостатньої любові і турботи дати вам спокійно спустити дух; один муляє вам очі, другий — ваші вуха, третій — ваш рот; нема такого нашого чуття чи такої часті нашого тіла, яку б нам при цьому не теребили. Ваше серце переповнює жаль до себе самого, коли ви чуєте скорботні квилі ваших друзів, і досада, коли вам доводиться іноді чути інші зойки, фальшиві і лицемірні. Хто завше був зніженим і чутливим, для того це ще болісніше. У такий вирішальний час йому потрібна лагідна, звикла до його чутливості рука, щоб почухати йому саме там, де йому свербить, або навіть зовсім його не торкатися. Якщо для того, щоб ми появились на світ, потрібне сприяння повитухи, то для того, щоб його покинути, ми потребуємо людини ще вмілішої, ніж вона. От саме таку людину, і до того ж прихильну до вас, і слід, не рахуючи видатків, наймати для послуг такого штибу.

Я аж ніяк не доріс до тої гордовитої і зневажливої твердості, яка, сама в собі черпаючи сили, обходиться без чиєїсь допомоги і якої ніщо не може схитнути; я стою на щабель нижче. Я спробую втекти, наче кролик, і ухилитися від цієї публічної сцени — не з несвідомого страху перед нею, а зовсім свідомо. Я зовсім не збираюся робити з цього акту випробування чи показ мого гарту. Навіщо? Адже, перейшовши цей поріг, я втрачу і