Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

— Мій батько був страшенно розчарований у мені, — правив своєї Пітер. — Він так і помер, зломлений і пригнічений.

Гейз кивнула головою.

— Буває. Коли ви трохи попрацюєте тут, то дізнаєтеся, що багато аміківців мають по-справжньому сумні історії на душі. А декотрі не мають. Жодна історія не схожа на іншу. Але це не важливо. Ми всі йдемо до однієї мети.

— І до якої?

Інженерка здійняла кулак у тріумфальному жесті, якщо тільки можна було назвати «тріумфальним» жест кулачком, який був так мляво стиснутий, приязно здійнятий і такий малопомітний серед веселої метушні, що панувала в їдальні.

— Працювати заради майбутнього.

Дорогий Пітере , — нарешті писала йому Беа, коли минула, здавалося б, вічність, яку він провів у молитві й тривозі. — Вибач, що не відповідала так довго. Мені не хочеться говорити про те, що сталося, але я все ж мушу тобі пояснити. Дякую, що написав мені. Хоч це нічого не змінює і я не думаю, що ти розумієш моє становище, але я це справді ціную.

Багато всього трапилося. Нашу громаду спіткала невдача, м’яко кажучи. Джефф зник із церковними грошима. Він злигався зі скарбівничею, і вони накивали п’ятами разом; ніхто не знає, де вони зараз. Вимели всі рахунки дочиста. Забрали навіть скриньки для пожертв. Пам’ятаєш, як ми молилися, щоб Бог настановив нас вибрати пастора замість тебе? Ну, ось і настановив. Розумій це як хочеш.

Стосовно того, що робити далі, думки розділилися. Частина вірян хотіла б уладнати негаразди і спробувати врятувати громаду. Інші ж уважають, що треба будувати нову громаду з чистого аркуша. Мені навіть запропонували стати пастором! Саме вчасно.

За два дні до цього краху я повернулася на роботу. Я гадала, що, доки Ґудмена немає, працювати буде суцільна втіха. Але лікарню наче підмінили. Почати б із того, що скрізь брудно. Брудні стіни, підлога, загиджені вбиральні. Прибиральниць немає й не буде. Я взяла швабру й заходилася мити один із санвузлів, але Мойра накинулася на мене як собака. Мовляв, ми медсестри і тут не для того, щоб драїти підлогу. «А стафілокок? А відкриті рани?» — запитала я. Вона тільки пильно подивилася, так, що я не витримала й відвела очі. І, мабуть, вона має рацію: роботи в нас і без того по саму зав’язку. У відділенні травматології справжній шарварок. Люди бігають повсюди без жодного контролю, кричать, сперечаються із санітарами, вдираються до палат зі своїми хворими батьками чи дітьми, перш ніж ми встигаємо їх розподілити.

Пацієнти тепер усі бідні. Жодного освіченого представника середнього класу. Мойра каже, що всі, в кого є бодай трохи грошей, у наших державних лікарнях більше не лікуються. Багатії переїхали до Франції чи Катару, а пересічні люди шукають собі затишні платні клініки без попереднього запису (таких тепер з’явилося дуже багато — довкола них навіть створюються цілі нові громади). А нашому шпиталю залишаються самі покидьки. Так їх назвала Мойра, але, сказати щиро, вони і є покидьками. Дурні, невиховані, горласті, бридкі й дуже-дуже налякані. Тут уже не до милосердя — ти ледве стримуєшся, коли п’яний мугиряка, весь синій від татуювань, горлопанить тобі просто в обличчя, ще й штрикає у плече своїм прокуреним нігтем. Це просто нескінченний коловорот червоних очей, прищів, розбитих носів, відшмаганих пик, ошпарених немовлят, невдалих самогубств. Так, знаю, я раніше скаржилася, що Ґудмен хотів би, щоб ми лікувати тільки легкі випадки, але ж є різниця між тим, щоб забезпечити всім верствам населення доступ до медичних послуг, і тим, щоб віддати лікарню на поталу неосвіченому бидлу.

Я поспішаю, уже пів на сьому, час на роботу. А я ще навіть не розповіла тобі про те, що остаточно мене зламало, але мені самій тяжко про це згадувати, а писати так довго, і я не думала, що напишу тобі настільки багато про все решта. Я гадала, що відразу перейду до головного, але тобі буде дуже боляче, а я так хотіла б ніколи не завдавати тобі цього болю. Зараз я мушу бігти.

Кохаю

Беа

Пітер відповів миттю:

Дорога Беа!

Я страшенно хвилююся за тебе, але чути твій «голос» — для мене величезне полегшення. Це правда, що всі ми, буває, не розуміємо один одного — лише Бог розуміє все, — але це не означає, що, засмучені й розчаровані через це, ми маємо припинити спроби порозумітися. Моя праця серед оазян знову й знову це підтверджує.

Звісно, страшенно прикро чути таке про Джеффа та нашу громаду, але наша церква — це не Джефф, і не скарбівнича, і не якась конкретна будівля. Це нещастя насправді може виявитися прихованим благословенням. Якщо ми винні комусь гроші — заплатимо, а якщо навіть не зможемо, то це тільки гроші. Значно важливіше те, що відбувається в людських душах і серцях. Те, що наші віряни хочуть будувати громаду заново, дуже підбадьорює. Зазвичай люди бояться змін, тож це дивовижний приклад відваги й позитивного мислення. Чому б нам не почати збиратися простим товариством у когось удома? Будемо як перші християни. Зручне приміщення — це розкіш, справжні ж цінності —