Донна Тартт - Таємна історія

нашому старому доброму Гемпден-коледжу, — промовив він. — Звісно, багато що не в’язалося купи. Це вони з’ясували з розмови із Клоуком. Та все одно, їм було відомо, що правду приховують, і вони б не дали цьому спуску, якби університет активніше співпрацював із ними. Та варто було знайтися трупу Банні, як ректорат просто захотів усе спустити на гальмах. Надто сильно зіпсувалася репутація. Кількість абітурієнтів обвалилася чи не на двадцять відсотків. А міська поліція (в чию компетенцію входила ця справа) дуже піддатлива в таких ситуаціях. А от, знаєш, Клоуку добряче перепало, деякі з його оборудок були дуже серйозні, і в холодну він міг загриміти надовго. Викараскався з випробувальним терміном як студент і п’ятдесятьма годинами громадських робіт. Обійшлося навіть без занесення в особову справу.

У мене пішов певний час на те, щоб перетравити всю цю інформацію. Повз нас проносились легковики та вантажівки.

За якийсь час Чарльз розсміявся знову.

— Кумедно, — він глибше запхав кулаки в кишені. — Ми вважали, що прикриваємося найкращим з-поміж нас, а вийшло, що будь-хто з нас подужав би цю ситуацію краще за нього. Наприклад, ти. Або Френсіс. Чи навіть моя сестра. Половини клопотів можна було уникнути.

— Зараз це не має значення. Все скінчилося.

— Не завдяки йому. Це мені довелося розбиратися з поліцією. Уся слава дісталася йому, але в чортовій дільниці сидів я, жлуктив каву та намагався, ну, як тобі сказати, переконати їх там, що ми — звичайні собі діти. Те саме в ФБР. Тільки гірше. Я був, знаєш, нашою вітриною. Мусив постійно пильнувати, знати, що й коли казати, намагатися формувати в них потрібну думку. А з ними ж не просто так, потрібно вгадати з інтонаціями, не розслабляючись ні на мить. Бути водночас товариським та відкритим, але схвильованим, знаєш, а проте не переживати. Та я чашку взяти в руки не міг, щоб не пролити. Я навіть інколи панікував, тому що боявся зомліти чи зламати що-небудь. Знаєш, як було складно? Думаєш, Генрі коли-небудь опустився б до такого? Ні. Мені, звісно, можна таке доручати, та його це не хвилювало. Ті люди не бачили в житті нікого схожого на Генрі. Хочеш, розкажу, що його справді хвилювало? З якою книжкою його побачать. Що справить краще враження: Гомер чи Тома Аквінський? Він ніби з іншої планети прилетів. Якби вони мали справу тільки з ним, нас би вже всіх запроторили в газову камеру.

Повз нас прогуркотів лісовоз.

— Боже всемогутній, — нарешті промовив я. Розповідь мене приголомшила. — Я радий, що нічого не знав.

Він стенув плечима.

— Та отож. Усе скінчилось непогано. Але мені й досі не до вподоби, як він намагається тиснути на мене авторитетом.

Ми довго йшли, нічого не говорячи.

— Ти знаєш, де проведеш літо? — спитав Чарльз.

— Ще не думав про це, — відповів я. Новин про Бруклін не було, а отже, мені здавалося, це вже не варіант.

— Я їду в Бостон, — відказав Чарльз. — У двоюрідної тітки Френсіса квартира на Мальборо-стріт. За кілька будинків від Громадського саду. Улітку вона їде за місто, і Френсіс питав, чи я не хочу пожити там.

— Звучить непогано.

— Там велетенські апартаменти. Хочеш, давай з нами.

— Можливо.

— Тобі сподобається. Френсіс житиме в Нью-Йорку, але інколи заїжджатиме. Ти бував у Бостоні?

— Ні.

— Сходимо в Музей Ґарднер[214]. І бар із живою музикою в Ritz.

Він мені розповідав про музей у Гарварді, якесь місце, де мільйон різних квітів виготовлено з кольорових шматочків скла, коли нас із бентежною швидкістю обігнав жовтий «фольксваґен», звернув на крайній ряд і зупинився поруч.

Це була Трейсі, подружка Джуді Пуві. Вона опустила вікно та подарувала нам сліпучу усмішку.

— Хлопці, привіт! Підкинути?

Вона довезла нас до квартири Чарльза. Була десята ранку. Камілли вдома ми не застали.

— Боже, — Чарльз скинув піджак на підлогу, де й покинув його лежати безформною купою.

— Як самопочуття?

— Як в угашеного.

— Кави?

— На кухні ще мала залишатися. — Чарльз позіхнув і провів рукою по волоссю. — Ти не проти, якщо я прийму ванну?

— Давай.

— Я одну хвилинку. У камері так напаскуджено. Боюся, в мене тепер є блохи.

На купання в нього пішла більше ніж хвилинка. Я чув, як він чхає, перемикає то холодну, то гарячу воду, мугикає під носа. Я рушив на кухню й налив собі склянку помаранчевого соку, а в тостер закинув трохи хліба з родзинками.

Шукаючи в серванті каву, я відшукав наполовину повну банку солодового молока Horlicks. Бирка на ній ніби дивилася на мене з докором. Серед нас його пив тільки Банні. Я запхав банку глибше на полицю, заховавши за пляшкою з кленовим сиропом.

Кава зварилась, і я вже готував собі другу партію грінок, коли в замку клацнув ключ. Вхідні двері відчинились. У кухню зазирнула голова Камілли.

— Привіт, — промовила вона. Незачесана, бліда, з уважним поглядом. Схожа на маленького хлопчика.

— І тобі привіт. Поснідаєш?

Вона сіла за стіл поруч.

— Як пройшло?

Я розповів. Вона уважно вислухала, під час чого потяглася рукою до намащеного маслом трикутничка грінки в моїй тарілці і з’їла його.

— З ним усе гаразд?

Я не знав, що саме вона має на увазі під цим «усе гаразд».

— Звісно, — відказав я.

Ми надовго замовкли. Десь страшенно далеко, по радіо поверхом нижче, жвавий жіночий голосок співав щось про йогурт на фоні мукання корів.

Камілла доїла свій тост і підвелася налити собі кави. Загудів холодильник. Я спостерігав за тим, як вона копається в буфеті в пошуках чашки.

— Ти знаєш, — промовив я, — вам варто викинути ту банку солодового молока.

Вона відповіла не одразу.

— Я знаю. У шафі лежить його шарф, який він забув, коли востаннє сюди приходив. Я періодично беру його подивитися. Він досі ним пахне.

— Чому б його не спекатися?

— Я все ще сподіваюся, що не повинна буду викидати його. Сподіваюся відчинити одного дня дверцята й не знайти його там.

— Мені здалося, що я почув тебе. — У дверях кухні стояв Чарльз. Я не помітив, як він підійшов. У нього було мокре волосся, він стояв перед нами в халаті й говорив голосом, у якому ще відчувалися густі хмільні нотки, які я так добре знав. — Хіба ти не повинна зараз сидіти на занятті?

— Нас було мало. Джуліан відпустив нас раніше. Як почуваєшся?

— Феноменально. — Чарльз протьопав мокрими ногами на кухню, і його сліди на блискучому, томатного кольору лінолеумі миттєво за ним випаровувалися. Він підійшов до Камілли зі спини й поклав їй руки на плечі. Низько нахилившись, він