Олександр Романович Бєляєв - Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв

свої небезпеки. А коли б я був лікарем? Ходжу ж я напучувати вмираючих…

Він завжди поступався перед своєю дочкою, але цього разу проявив несподівану впертість. І Біной залишився.

Аріель давно обмірковував план. Уже в Дандараті він неясно догадувався, до чого його готували, перетворивши на літаючу людину: його, мабуть, хотіли показувати як чудо, щоб зміцнити віру, релігію. Але чому б йому самому не використати цю роль у своїх цілях? йому необхідно було знайти якийсь притулок, роздивитися, ближче узнати людей, можливо зібрати трохи грошей, щоб розпочати самостійне життя. Подальші плани були невиразні. Вони часто змінювались, але в них незмінно включалися Лоліта, Шарад, Нізмат.

Пролітаючи вночі над невеликим містечком, Аріель побачив цю високу дзвіницю, і тоді у нього визрів план першого кроку в середовищі людей.

Незабаром Аріель відчув вороже ставлення Сусанни. Вона уникала зустрічей і ледь відповідала на привітання. Зате тітонька Флоренса, яку Сусанна називала «місіонером у спідниці», прихильно ставилася до Біноя.

Вечорами пастор вів з юнаком довгі бесіди. Йдучи на поступки дочці, він не запрошував більше Біноя в кабінет, а піднімався до нього в мансарду, де Біной жив самітником. Він був надзвичайно скромний у харчуванні і цілими днями сидів над біблією та евангелієм.

Старання й швидкі успіхи Біноя радували і вражали пастора, який і не підозрював, що його учень вже вивчив історію релігії — чи не єдине, чому навчали в Дандараті.

Незабаром Біноя урочисто охрестили, і він дістав ще одне ім’я — Веніамін, або, як скорочено називав його пастор, а за ним і тітонька Флоренса, — Бен. Він усе ще жив у пастора для зміцнення віри і зміцнив її настільки, що мало не поклав у могилу свого наставника.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
«ЧУДО»

Це трапилось якось у неділю.

Пастор у напівпорожній церкві говорив проповідь на тему про віру, про чудеса, про втручання господнє в справи людей.

— Бог всемогутній, і якщо він не приходить людям на допомогу, то тільки тому, що вони не з достатньою вірою просять його про це. Бо, істинно говорю вам, сказано в писанні — якщо ви матимете віру таку хоча б, як гірчичне зерно, і скажете горі цій: «Перейди звідси туди», — вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас..

Як тільки пастор вимовив ці слова, Бен—Аріель, що сидів на першій лаві, несподівано вийшов на середину церкви, міцно стис молитовник, звів очі до неба і вигукнув:

— Вірю, господи, що ти звершиш по вірі моїй! Підніми мене над землею!

І раптом усі побачили, як тіло юнака захиталось і піднялося так, що ступні ніг опинилися над підлогою футів на два. Він то повисав у повітрі, то повільно опускався і дякував богові.

Пастор схопився за пюпітр кафедри, щоб не впасти. Він зблід, нижня щелепа його тремтіла.

У церкві запанувала така тиша, що чути було, як повз вікна пролітають ластівки. Люди ніби закам’яніли. Потім зчинилося щось неймовірне. Стіни будівлі задрижали від істеричних, несамовитих вигуків людей. Присутні посхоплювалися з своїх місць. Одні в паніці з криками кинулися до дверей, біля яких утворилася давка, другі впали перед Беном навколішки, простягали до нього руки, треті били себе в груди і, сміючись і плачучи, вигукували:

— Є бог! Є бог! Є!

От якби Пірс бачив усе це! Недарма він і лондонський центр покладали на літаючу людину такі надії!

Аріель стояв і ніяково посміхався, ніби він ще не усвідомив того, що сталося.

Пастор підняв руку, намагаючись установити порядок, але він сам був приголомшений не менше, ніж інші. Судорожно махнувши рукою, він сповз з кафедри, — ноги не тримали його, — і тут же, вражений чудом, задихаючись, сів на підлогу.

В амазонці і чорному чепчику Сусанна поверталася верхи на буланому конику додому після ранкової прогулянки. Вона гарцювала по полях у той час, коли люди молилися в церкві і слухали проповідь її батька.

Свавільна, примхлива, Сусанна завдавала містеру Кінгслі чимало клопоту. Вона ненавиділа господарство, захоплювалася полюванням і верховою їздою, аматорськими спектаклями у гуртку англійців та фотографією. Вона знущалася над філантропією тітоньки Флоренси і говорила жахливі речі. Жахаючи свого батька, вона, наприклад, заявляла, що перед усіма філософами віддає перевагу Чараці— грубому матеріалістові, який довів, що душа і тіло тотожні. Вона ненавиділа Індію і мріяла про повернення в Лондон. Пастор пояснював дивацтва дочки впливом шкідливого для європейців індійського клімату і її віком. «Вийде заміж, уся ця дурість мине», заспокоював себе пастор.

Обідня ще не скінчилась, а з церковних дверей сунув народ, кричав, розмахуючи руками. Чи не пожежа там? Сусанна пришпорила коника і побачила хлопчика Пареша—Джона, який жив у них в домі «для зміцнення своєї віри в Христа», що, очевидно, вимагало виконання всієї чорної роботи, можливо, для розвинення християнського духу смирення й покори.

— Ей, Джіпсі! — стримуючи коня, гукнула Сусанна, неначе кликала цуцика.

Сусанна вважала, що «ця мавпочка» недостойна носити ім’я Джона нарівні з сагибами, і називала хлопчика «Джіпсі» (Циган). Вона всіх індусів вважала за циган і, коли батько заперечував, говорила: «Прочитайте «Народознавство» Ратцеля».

Джон вистрибом наблизився до Сусанни.

— Що там трапилося? — спитала вона, показуючи прутиком на церкву.

— Ох, міс! Там, міс, такі справи, міс, що, міс… Сусанна нетерпляче змахнула прутиком над самісінькою головою Джона.

— Бен… Біной, міс, підстрибнув у повітря, міс, і всі дуже налякалися, — випалив хлопчик.

— Не верзи дурниць!

— Правда, міс! Ось так… — І Джон почав підстрибувати. — Це у нього дуже вправно вийшло. Ніби він стояв