Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

в устах людей інтелігентних. «Це каста жерців, — сказав він, — конгрегація каптурників, свій монастир зі своїм статутом. Адже ти не можеш заперечувати, що це малесенька секта; вони мастять медом усякого, хто належить до їхнього кодла, і гребують тими, хто до нього не належить. Тут не гамлетівське питання «бути чи не бути», а питання бути чи не бути з ними. Ти з ними, вуйко Шарлюс теж із ними. Мені це несила, мені цей люд не до вподоби, я пас».

Зрозуміло, встановлене для Сен-Лу правило: являтися лише за моїм викликом, було обов’язкове і для всіх тих, із ким я поступово зійшовся в Ла-Распельєр, у Фетерні, в Монсюрвані чи ще де; і коли з готелю я бачив дим над тригодинним потягом, клубки якого надовго забивали шкалубини парвільського бескеття й стелилися по рпадах зела, я вже не сумнівався, що до мене їде на підвечірок гість, але поки що його, як бога, ховає від мене ця хмара. Мушу визнати, що серед гостей, яких я кликав до себе, не було Саньєта, про що я згодом не раз шкодував. Однак Саньєт сам усвідомлював, який він зануда (як оповідач, а надто як візитер), тож-бо хоча й був освіченіший, розумніший і добріший за багатьох інших, заздалегідь прирікав себе на невдачу: ви знали, що не лише не дістанете ніякої втіхи від його приїзду, а й переведете з ним цілий день, що вам стане нудно хоч вішайся. Певно, якби Саньєт щиро признався, що боїться нагнати на когось нудьгу, знайомі перестали б його сахатися. Нудьга — одна з най-стерпніших мук, а думка про нудьгу, нерозлучну з ним, до того ж існувала, мабуть, лише в голові інших, чи хтось зумів йому її навіяти, граючи на його милій скромності. Але він старанно приховував, що його нікуди не запрошують, й відповідно ні до кого не набивався. Що й казати, була похвальна його нехіть скидатися на тих, хто з такою поквапливістю б’є чолом у публічних місцях, і хоч бозна-коли зустрічався з вами востаннє, побачивши вас у ложі, у блискучому й незнайомому йому товаристві, кидає вам мимохідь, але галасливо: «Як ся маєш?» і розводиться про свою радісну схвильованість від такої зустрічі, від того, що нарешті знову бачить вас у театрі і ви добре виглядаєте тощо. На відміну від людей такого десятка, Саньєт не мав апломбу. Він міг би — у пані Вердюрен чи в залізничному вагоні — сказати, що був би радий навідати мене у Бальбеку, якби не боявся стати мені на заваді. Така пропозиція нітрохи б мене не перестрашила. Але він нічого не пропонував, натомість зі скривленим обличчям і твердими, ніби емалевими, очима, в яких, проте, палало бажання зустрітися зі мною (якщо вже йому не світило щось цікавіше) і заразом намагання не зрадити цього бажання, мовив якось відсторонено: «Цими днями я, мабуть, буду поблизу Бальбека, але ви ще не знаєте, які у вас плани. А втім, дарма, я це сказав, аби щось сказати». Але такий вираз обличчя ніколи не ошукував, навпаки, зовнішні ознаки, покликані передавати щось геть протилежне тому, що в нас на душі, читаються так легко, аж дивно стає, чому люди, приховуючи, що їх не запрошують, ідуть на такі, скажімо, викрутаси: «Я — урозхап, хоч розривайся натроє, начетверо». Ба більше, умисна холодність — бо в ній, мабуть, скупчується вся душевна каламуть, — викликає у вас те, чого не могли б викликати побоювання вам набриднути або щире виявлене бажання з вами зустрітися, тобто якусь нехіть, відразу, які у приятелюванні відіграють таку саму ролю, як у коханні — непряма пропозиція зустрітися взавтра, яку закоханий робить байдужій до нього дамі, водночас намагаючись показати, що йому на тому не залежить. Зате в Саньєті було щось таке, що викликало потребу відповісти йому якнайпривітніше: «На жаль, на цьому тижні — ні, зараз вам поясню...» І замість нього я кликав у гості людей не таких достойних, як він, зате таких, що не мали його журливої міни та губів, скривлених гіркотою всіх несправджених візит, що їх він мав охоту (глибоко замовчувану) скласти тим чи іншим світов-цям. Як на те, Саньєт конче здибав у приміському потязі когось із тих, хто їхав до мене, або ж гість нагадував мені при ньому у Вер-дюренів: «Не забудьте, я приїду до вас у четвер», тоді як я казав Саньєтові, що в четвер у мене робота. Тож не диво, що Саньєт уявляв собі, ніби все життя — низка розваг, улаштовуваних без його відома і навіть йому на прикрість. З другого боку, цільних натур не буває, не поминаючи й Саньєта: цей великий скромник був хворобливо нескромний. Коли він уперше і востаннє випадково заблукав до мене сюрпризом, у мене на столі лежав якийсь лист — не знаю вже від кого. Через хвилину я помітив, що він слухає мене через верх. Саньєт уявлення не мав, що то за лист, а проте він його зачарував; здавалося, його емалеві баньки як не вискочать з орбіт і як не ринуть до цього звичайнісінького листа, який магнітом притягував його цікавість. Він нагадував птаха, який не може не кинутися на вужа. Зрештою він не витримав і, наче бажаючи причепурити кімнату, переклав листа на інше місце. Але й цього було йому мало: він узяв листа і крутив його, вертів, наче машинально. Інша форма його нескромности полягала в тім, що як він до вас прилипне, то вже ніяк не наважується піти собі. Того дня мені нездужалося, і я попрохав його не засиджуватися, щоб він устиг за півгодини від’їхати найближчим поїздом. Він бачив, що я хворий, а все ж сказав: «Ще побуду яку годинку та й поїду». Відтоді я катувався: чому я не запрошував його до себе, як був вільний? Хто знає? Може, я відчаклував би його лиху долю, може, його стали б запрошувати до себе інші, й задля них він негайно покинув би мене, отже, мої запрошення виручили б і його, і мене: Саньєту вернули б радощі життя, а мене опростали від нього.

У найближчі дні після моїх прийнять, влаштовуваних у себе, я, природно, не чекав ніяких візит, і мотор знову заїздив по нас, по Альбертину й по мене. А коли ми верталися додому, Еме, стоячи в під’їзді, на першому східці, не міг утриматися, щоб жагучим, цікавим і лакомим поглядом