Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Ти щасливий, що діти вже з тобою; якщо ти любиш їх так, як я, то поцілуй за мене мільйон разів Котулю і Ніколюшку та скажи їм, що це від мене. Чекаю на приїзд Чижевича, щоб довідатись, чи ти щасливо і в здоров’ї дістався з ними до Умані. Я трохи нездужала, коли Чижевич був тут, але вже цілком оговталася. Adieu, любий elpida, вибач мені за цей сумбур…»

10 грудня 1795. Чорна Кам'янка. Станіслав — Софії

«Кохана моя! Душа моя прагне писати тобі тільки приємні слова, згадувати тільки чарівні речі, але дійсність перевертає все з ніг на голову. Ще вчора я вважав, що ніщо не може завадити нашому щастю, а сьогодні… Ні, нашому з тобою коханню, нашому з тобою щастю, насправді, нічого не може завадити, бо почуття у нас справжні. І все ж…

Жозефіна таки не дає своєї згоди на розлучення…

Інколи, mon bon amie, Sophie, мені здається, що Бог на мені вирішив перевірити всі випробування, що я живий приклад того, як доля поступово, але постійно, як лавина з Везувію, накриває мене все новими й новими хвилями випробувань.

У мене було перше кохання, і його відібрали, причому відібрали дуже брутально. Утрата у двадцять років обох батьків — це діяння незрозумілої вищої істоти, яка коїть зло. Разом з утратою найближчих людей я втрачаю і своє родинне гніздечко, з дитинства омріяний край, бо на довершення до всього вищезгаданого він потрапляє під владу іноземної держави. І тут я витримав удар долі. Я створив сім’ю і щиро вірив, що всі випробування позаду, я мріяв, що в мене буде повний дім діточок, і це не стало маренням, а дійсністю. Я збудував собі і своїй родині, я вважаю, райський куточок в Тульчині, всього себе присвячував Жозефіні та дітям. Але і тут доля повернулася до мене виворотом. Інакше це назвати неможливо. Ми так і не змогли із Жозефою пізнати всіх тих почуттів, які повинні бути у двох люблячих сердець, того дурманного сп’яніння, самопожертвування заради іншого. Я розумію, що тут є і моя провина, бо не буває одного винного у сімейних розладах, та мені здається, що я робив усі кроки, всі дії для сімейного щастя.

Та ось, нарешті, я зустрів тебе. Коли вперше ти доторкнулася своїми ніжними пальцями до моєї долоні, я нарешті збагнув, що повністю належатиму тобі, а ти мені. І тут новий удар! Кохання не може існувати без жертв, і я був готовий ці жертви принести. Але це вже не жертви — це удар ножем у спину.

Я завжди хотів бачити свою державу процвітаючою, вільною та багатою. І тут я зазнав нищівної поразки. Цієї держави не існує. Тепер мене, якого ще недавно обожнювали, вважають майже зрадником. Такого ставлення людей я, на мою думку, не заслуговую, та й не бажаю заслуговувати.

Таким чином, кохана Софі, у мене залишилася тільки ти. Ні, не так, у мене ще є діти, яких я люблю й зроблю для них усе, доки вони не зів’ють власні гніздечка і самі відійдуть від батьківської опіки. А з тобою, моя любове, я мрію прожити разом усе життя, скільки б його не залишилося. Я хочу зробити тебе й себе щасливими. Я закликаю тебе: „Будь щаслива!“, а я все для цього зроблю. На жаль, цей мертвий папір не зможе донести всіх моїх почуттів до тебе. З моменту нашої розлуки я постійно відчуваю твою відсутність, і зігріває мене тільки радість нашої майбутньої зустрічі. І тоді… Тоді я кинуся у твої обійми і насолоджуватимуся цим блаженством.

Хоча Жозефіна і не дала своєї згоди на розлучення, Тульчин вона покидає і переїздить до Петербурга, як мені здалося, назавжди.

Діти зі мною в Умані. Вони такі кумедні і рідні!

Завтра збираюся з Вінцентієм Потоцьким до Дашева. Він обіцяє цікаве полювання…»

28 грудня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«Почну з відповіді на твій лист від 10 грудня, надісланий із Чорної Кам’янки. Це чудовий лист; усі вирази, що є в ньому, змальовують твою душу і твою ніжність. То правда, що це мертвий папір, але він несе на собі такий сильний відбиток твоїх почуттів, що розчулив би навіть найчерствішу душу. Подумай сам, яке враження справив він на твою Софію, котра тебе обожнює, котра живе й дихає тільки заради тебе. Не можу розстатися з цим чарівним листом; відколи отримала його, ношу біля серця, перечитую по десять разів на день; лину думками до Дашева, я з тобою, я у твоїх обіймах, пещу тебе, упиваюся щастям своєї свободи, радістю віддавати її тобі без жодних претензій, за винятком хіба що, мабуть, однієї — завжди бути з тобою і щоб ти мене кохав. Мені дуже потрібне твоє кохання; я знаю, що ніхто не вміє кохати так, як ти, бо ти кохаєш по-справжньому й не вдавано. Ти повчаєш мене, mon ange, щоб я була щаслива; я і є щаслива, і навіть дуже. Вір мені, mon adorable ami, що з моменту твого приїзду до Тульчина, з тієї хвилини, коли ти мене запевнив, що ніхто не хоче відбирати в мене твоє серце, відколи мені залишено це велике щастя — жити біля тебе і з тобою, на землі немає людини, щасливішої за мене; а це твоя робота, мій любий elpida. Ти знаєш, що я віруюча, але відколи я стала щасливою, завдяки тобі, я ще більш увірувала у Всевишнього, бо мені здається, що інакше не могла б найсердечніше висловити свою вдячність Найвищій Сутності за всі ті дарунки, що ними вона мене обдарувала. Сто разів на день я звертаюся до своєї щасливої зірки, сто разів на день замислююсь над тим, яке добро сподіяла в житті, що мене так береже й так винагороджує Небо. Подумай, чи мусиш ти мені казати: „Будь щаслива!“ Я і є щаслива, mon ange, і ніщо відтепер не зможе зробити мене нещасною поруч із тобою, навіть цькування із Тульчина. Господиня палацу марно намагатиметься збаламутити наше щастя; вона не може мені заборонити, щоб я тебе кохала, обожнювала, щоб присвятила тобі своє життя і свою свободу. Якщо вона