Кассандра Клер - Місто кісток

життям, – сказав Люк, міцно тримаючи зброю в руці. Лезо кинджала було більшим, ніж у зброї з червоним руків’ям у Джейса за поясом. Це було щось середнє між кинджалом і мечем, кінчик леза був гострий, мов голка. – І я майже послухав тебе.

– Ти думаєш, я заперечуватиму це? – У голосі Валентина звучав сум від спогаду про давнє горе. – Я намагався врятувати тебе від самого себе, Люціане. Я зробив серйозну помилку. Якби я зміг тоді вбити тебе сам, ти б помер, як людина.

– Така, як ти? – запитав Люк, і цієї миті Клері побачила в ньому щось від того Люка, якого вона знала, який відчував, коли вона брехала чи прикидалася, який докоряв їй, коли вона була зарозумілою чи нещирою. У гіркоті його голосу вона відчула любов, з якою він колись ставився до Валентина і яка переросла у відразливу ненависть. – Людина, яка ланцюгами прикувала непритомну дружину до ліжка, сподіваючись мордувати її, коли вона прокинеться, щоб дістати інформацію? Це твоя хоробрість?

Джейс дивився на батька. Клері побачила, що на якусь мить гнів затьмарив обличчя Валентина, але потім воно знову стало спокійним.

– Я не мучив її, – сказав він. – Вона прикута до свого захисту.

– Від чого? – вимогливо запитав Люк, крокуючи вглиб кімнати. – Єдине, що становить для неї загрозу, – ти. Єдине, що коли-небудь лякало її, – ти. Вона все життя втікала від тебе.

– Я любив її, – сказав Валентин. – Я ніколи б не завдав їй болю. Це ти налаштував її проти мене.

Люк розсміявся.

– Мені не треба було налаштовувати її. Вона сама навчилася ненавидіти тебе.

– Брехня! – раптом дико заревів Валентин і вихопив меч з піхов на поясі. Лезо було плоским і матово-чорним, з візерунком із срібних зірок. Він направив лезо на серце Люка.

Джейс ступив до Валентина.

– Батьку…

– Джонатане, мовчи, – крикнув Валентин, але було надто пізно. Люк шоковано дивився на Джейса.

– Джонатане? – прошепотів він.

Уста Джейса вигнулися.

– Не смійте називати мене так, – сказав він люто, його очі блищали золотом. – Я сам вб’ю вас, якщо ви назвете мене так.

Люк, ігноруючи лезо, направлене на його серце, не зводив з Джейса очей.

– Твоя мати пишалась би тобою, – сказав він так тихо, що навіть Клері, яка стояла поряд з ним, напружилася, щоб почути його.

– У мене немає матері, – сказав Джейс. Його руки тремтіли. – Жінка, яка народила мене, покинула мене, перш ніж я запам’ятав її обличчя. Я для неї пусте місце, тому і вона для мене ніщо.

– Твоя мати не кидала тебе, – сказав Люк, повільно перевівши погляд на Валентина. – Я думав, що ти вище того, – сказав він повільно, – щоб використовувати власну плоть і кров як приманку. Бачу, я помилявся.

– Досить, – спокійний тон Валентина погано приховував лють і жагу насильства. – Відпусти мою дочку, або я вб’ю тебе на місці.

– Я не твоя дочка, – люто сказала Клері, але Люк відштовхнув її від себе так сильно, що вона мало не впала.

– Забирайся звідси, – сказав він. – Шукай безпечніше місце.

– Я не залишу тебе!

– Клері, я не жартую. Забирайся звідси, – Люк уже здійняв кинджал. – Це не твій бій.

Клері, спотикаючись, побігла до дверей, що вели на площадку. Може, покликати на поміч Аларика?

Перед дівчиною став Джейс, заступаючи шлях до дверей. Вона й забула, як швидко він рухався: м’яко, як кішка, й швидко, як вода.

– Ти з глузду з’їхала? – прошипів він. – Вхідні двері зламані. Скоро тут буде повно Зречених.

Вона штовхнула його.

– Випусти мене…

Джейс тримав її залізною хваткою.

– Вони ж розірвуть тебе на шматки! Нізащо!

Позаду неї голосно дзвякнув метал. Клері виглянула з-за Джейса і побачила, що Валентин ударив Люка, а той дзвінко відбив удар. Їхні клинки зі скреготом відбилися один від одного, і тепер вони рухалися по долівці, використовуючи удавані маневри та скісні удари.

– О, Боже, – прошепотіла вона. – Вони вб’ють один одного.

Очі Джейса стали майже чорними.

– Ти не розумієш, – сказав він. – Тільки так це можливо… – Він замовк і втягнув повітря, коли Люк пробив захист Валентина і завдав йому удар по плечу. Біла сорочка поступово забарвилася кров’ю.

Валентин закинув голову і розсміявся.

– Оце удар, – сказав він. – Не думав, що ти таке вмієш, Люціане.

Люк стояв дуже прямо, кинджал приховував його обличчя від Клері.

– Ти ж сам навчив мене цього.

– Але це було багато років тому, – сказав Валентин майже шовковим голосом, – відтоді тобі навряд чи знадобилася