Стівен Кінг - Загублена земля. Темна вежа III

Едді пропустив слова Маленького Блейна повз вуха, бо той

все одно нічого корисного чи нового не повідомляв. Ясно, як Божий день, що їм треба поспішати, але зараз це не головне. Зараз усі думки Едді полонила інша, нагальніша проблема.

— Навіщо? — спитав він. — Навіщо, заради всього святого, ти це робиш?

— МЕНІ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО ЦЕ ОЧЕВИДНО. ЗАСТОСУВАТИ ЯДЕРНУ ЗБРОЮ Я НЕ МОЖУ, ТОМУ ЩО В ТАКОМУ ВИПАДКУ Я ЗНИЩУ Й САМОГО СЕБЕ. А ЯК Я ЗМОЖУ ВІДВЕЗТИ ВАС ТУДИ, КУДИ ВАМ ТРЕБА, ЯКЩО Я БУДУ ЗНИЩЕНИЙ?

— Але в цьому місті тисячі людей, — не вгавав Едді. — Ти їх уб'єш.

— ТАК, — спокійно підтвердив Блейн. — ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ. БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ.

— Чому? — закричала Сюзанна. — Чому, бодай тебе чорти забрали?

— БО ВОНИ НУДНІ. А ВИ ЧЕТВЕРО ДОСИТЬ ЦІКАВІ ДЛЯ МЕНЕ. ЗВІСНО, ЧИМ КРАЩІ БУДУТЬ ВАШІ ЗАГАДКИ, ТИМ ДОВШЕ Я ВВАЖАТИМУ ВАС ЦІКАВИМИ. ДО РЕЧІ, ПРО ЗАГАДКИ. МОЖЕ, КРАЩЕ ВІДГАДАЄТЕ МОЮ? У ВАС ЛИШИЛОСЯ ОДИНАДЦЯТЬ ХВИЛИН ДВАДЦЯТЬ СЕКУНД. ПО ЗАВЕРШЕННІ ЦЬОГО ЧАСУ КОНТЕЙНЕРИ ВИБУХНУТЬ.

— Зупинися! — закричав Джейк, перекрикуючи оглушливу сирену. — Ти вб'єш не тільки це місто! Газ проникає всюди! Від нього помруть старі люди в Річковому Перехресті!

— ТВЕРДА ЦИЦЯ, СКАЗАЛА КИЦЯ. ТОБТО НЕ ПОЩАСТИЛО ЇМ, — байдуже мовив Блейн. — ХОЧА, ГАДАЮ, ТВОЇ СТАРІ ЩЕ КІЛЬКА РОКІВ ПРОСКРИПЛЯТЬ, ТОМУ ЩО ПОЧАЛИСЯ ОСІННІ БУРІ І ВІТРИ ВІДНЕСУТЬ ГАЗ В ІНШИЙ БІК А ОТ ВИ ЧЕТВЕРО ГЕТЬ У ІНШОМУ СТАНОВИЩІ. ХУТЧІШ БЕРІТЬСЯ ЗА ГОЛОВУ, АБО БУДЕ ВАМ «ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ. БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ». — Голос зробив паузу. — ЩЕ ОДНА, ДОДАТКОВА ПОРЦІЯ ІНФОРМАЦІЇ: ПОМИРАТИ ВІД ГАЗУ НЕ БОЛЯЧЕ.

— Не треба газу! — благально сказав Джейк. — Ми загадаємо тобі багато загадок. Правда, Роланде? Ми тобі загадаємо всі загадки, які знаємо, тільки скасуй програму!

Блейн розреготався. Він реготав довго й смачно, наповнюючи пронизливим електронним сміхом широку порожнечу Колиски, де він змішувався з монотонним деренчанням сирени.

— Годі! — закричала Сюзанна. — Годі! Годі! Годі!

І Блейн послухався. За мить на середині ноти увірвалася й сирена. Настала оглушлива тиша, яку перебивав тільки шум дощу.

І з динаміка полинув голос, дуже м'який, задумливий і цілковито безжалісний.

— У ВАС ДЕСЯТЬ ХВИЛИН, — сказав Блейн. — ПОБАЧИМО, ЧИ Й СПРАВДІ ВИ ТАКІ ЦІКАВІ, ЧИ ПРОСТО ПРИКИДАЄТЕСЯ.

40

— Ендрю.

«Який Ендрю, незнайомцю? — подумав він. — Ендрю вже давно нема, його нема в живих, і мене швидко не буде».

— Ендрю! — наполягав голос.

Він долинав здаля, а не з того яблучного преса, на який перетворилася його голова.

Колись справді був собі хлопчик на ім'я Ендрю і батько брав того хлопчика з собою в парк на західному боці Лада, парк, де росло багато яблунь і стояла іржава халупа з бляхи, що мала пекельний вигляд, зате запах від неї йшов райський. Коли Ендрю спитав, що це таке, батько відповів, що тут роблять сидр. Потім, погладивши Ендрю по голові, сказав «Не треба боятися» і повів у двері, запнуті старою ковдрою.

Всередині було багато яблук — цілі кошики, наповнені яблуками, стояли вздовж стін. А ще там був приземкуватий кремезний чолов'яга, якого звали Дьюлап. М'язи ходили під його білою шкірою, наче там ворушилися хробаки. Його робота полягала в тому, щоб подавати яблука, кошик за кошиком, до роздовбаної брязкітливої машини, що стояла посеред кімнати. А з труби, що стирчала на дальньому кінці машини, витікав солодкий сидр. Там стояв ще один чоловік (імені цього хлопа він не запам'ятав) і наповнював сидром глечики. Позаду нього був третій — цей мусив давати наливальнику по довбешці, якщо той виливав на підлогу забагато сидру.

Батько дав Ендрю склянку сидру з пінкою. І хоча за всі роки свого життя в місті він знімав пробу з безлічі делікатесів, нічого смічнішого за той солодкий холодний напій він так і не покуштував. На смак він був як ковток жовтневого вітру. Втім, у пам'ять врізався не так смак сидру чи ворушіння м'язів Дьюлапа, коли той перекидав кошики, як безжальне перетворення великих червонобоких яблук на рідину. Дві дюжини роликів закочували їх під сталевий барабан із дірками, що невпинно крутився. Спочатку яблука розчавлювало, а потім вони лускали, віддаючи сік, і він стікав похилим жолобом, а насіння й м'якоть потрапляли на сито.

Тепер його голова стала яблучним пресом, а мізки — яблуками. Невдовзі вони луснуть, як яблука під барабаном, і їх поглине благословенна темрява.

— Ендрю! Підведи голову і подивися на мене.

Він не міг… і не схотів би, навіть якби зміг. Краще лежати й чекати на прихід темряви. Все одно він уже мрець, адже той клятий малий всадив кулю йому в мізки.

— Куля й близько не зачепила твій мозок, тупий довбню. Ти не помираєш. У тебе просто болить голова. Але якщо й далі там лежатимеш і розпускатимеш нюні в своїй крові, то здохнеш… і я, Ендрю, подбаю, щоб ти здихав довго й болісно, і те, що ти відчуваєш зараз, здасться тобі справжнім блаженством.

Але не погрози змусили чоловіка, що лежав на підлозі, підвести голову, а те, що власник проникливого сичавого голосу, здавалося, читав його думки. Він повільно підвів голову, і її пронизав нестерпний біль. Повз кістковий каркас, у якому містилося те, що донедавна було його мозком, мчали важкі предмети, проорюючи в мозку криваві канали. З грудей вирвався протяглий стогін. Щось лоскотало його праву шоку, наче з десяток мух повзали там у крові. Він хотів їх прогнати, але не міг відірвати руку від підлоги, бо боявся втратити рівновагу.

Фігура, яка стояла на дальньому кінці кімнати коло дверей, що вели на кухню, здавалася ефемерною, нереальною. Це відчуття виникало частково тому, що на стелі блимали лампи, а частково — тому що незнайомця він бачив лише одним оком (куди поділося друге, він не пригадував, та й не хотів пригадувати). Але основна причина, мабуть, полягала в тому, що істота справді була ефемерною і нереальною, як привид. Вона скидалася на людську… але чоловік, що колись звався Ендрю Спритний, підозрював, що це ніяка не людина.

Незнайомець, який стояв у дверному проході, був вбраний у коротку темну куртку, що на поясі запиналася на ремінь, витерті джинси й старі запилені чоботи — чоботи селянина, єгеря чи…

— Чи стрільця, Ендрю? — спитав незнайомець і захихотів.

Цок–Цок відчайдушно силкувався роздивитися обличчя фігури в дверях, але піднятий каптур