Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

Києва на пожалувані їм землі. Час від часу князь Володимир виряджає в ту чи ту непокірну землю дружину, і горе тій землі, далеким українам Русі: сила перемагала й тримала в покорі силу.

А сини як підпирають великокняжий стіл, члени його ж роду, його очі, руки, рідна кров? Вишеслав у Новгороді, Мстислав у Тмутаракані, Ярослав у Ростові, Святополк у Турові… «Діти мої, — посилав їм князь Володимир грамоти, — сидячи в Києві, думаю про вас, кріпіте землю отців наших, мудро утверждайте закон, будьте в’єдно зі мною й городом Києвом…»

Але сини гірше, ніж місцеві князі, сплачували дань, тримаючи великі свої дружини, мало посилали земських воїв до Києва, часто не приймали бояр і воєвод київської Гори, бо роздавали землі своїм мужам. І в далекі й близькі землі їхали послухи, очі й вуха князя з’явились по всій Русі.

Так Володимир довідався про те, що діється в недалекому Турові, де сидів князем син Ярополка — Святополк. Воєвода Безрук, який був у Турові правою рукою Святополка, а воднораз послухом Володимира, часто приїжджав до Києва, завжди заходив до князя Володимира, приїхавши ще раз, хотів говорити з ним віч-на-віч.

— Я слухаю тебе, воєводо! — сказав Володимир, коли вони залишились тільки вдвох у одній з палат на верху терема.

— Маю недобрі вісті з города Турова, княже, — повів Безрук.

— Що за вісті, — стривожився князь, — і чому вони недобрі?! Адже ти сидиш там, блюдеш княжий стіл.

— Не один я господар у Турові, князем города й усієї землі є Святополк… Нас ніхто не почує, княже?

— Говори сміливо! Тут тільки я та ще ти…

І Безрук розповів Володимиру, що князь туровський Святополк через жону свою Марину налагодив зв’язок з тестем — польським князем Болеславом — і німецьким імператором Генріхом, які обіцяють дати йому збройну допомогу, а через єпископа Рейнберна — духівника Марини — з Римським Папою і що Святополк уже готовий, спираючись на воїнство Болеслава, вирушити на Київ, убити його — князя Володимира, захопити Київський стіл, прийняти католицьку віру…

Вслухаючись у кожне слово, яке промовляв воєвода Безрук, князь Володимир непорушно, спираючись на поручні, сидів у кутку палати в кріслі, довго мовчав, раптом так дуже стиснув пальці правиці, що зламав поручні.

— Воєводо Безрук! — встав Володимир з крісла. — Чи розумієш ти, що сказав? Якщо це правда — Святополк мій ворог, якщо лжа — ти приймеш смерть…

— Княже Володимире, — спокійно і впевнено відповів Безрук, — я сказав токмо правду і мусив її сказати, бо служу Русі, людям, тобі.

5

Пізно вночі земляними, слизькими після недавнього дощу сходами князь Володимир спустився в поруб, де сидів Святополк. Попереду нього, тримаючи голі мечі в руках, ішли два гридні, воєвода Вовчий Хвіст із світильником у руках ступав взап’ять князеві.

— Вийдіть, гридні! — велів Володимир, коли ті, одімкнувши важкий замок, увійшли до порубу, а воєвода поставив світильник на землю. — І ти йди, воєводо!

Кволе проміння освітило поруб, складені з дубових кругляків, вкриті білою плісінню стіни, покровину з важких тесаних колод, долівку, два пні, на одному з яких стояла корчага з водою й лежав хліб, та ще купу перетертої, зотлілої соломи в кутку.

Ще в одному кутку, опустивши руки, у сорочці й ногавицях стояв босоніж Святополк. Проміння від світильника вирвало з півтемряви його обличчя, низький лоб, перерізаний пасмом довгого волосся, тривожні очі, гострі вилиці й стиснуті уста, заросле щетиною підборіддя.

— От я і прийшов до тебе, Святополче! — промовив Володимир.

— Бачу! — посміхнувся той. — Дякую, що одвідав, княже Володимире. Шкода тільки, що зустрічаю тебе не в палатах, а тут, у порубі.

— Це правда, шкода! — зітхнув князь. — Але що поробиш, — мусимо тут і отак говорити.

Він сів на пень.

— Стомився я! Сядь і ти! — запропонував Володимир Святополку.

— Я й постою, — похмуро промовив він. — Мені немає від чого стомлюватись — хіба від дум…

— Про що ж ти думаєш, Святополче?

— Князеві, який учора сидів у палатах, а нині гниє в твоєму порубі на трухлій соломі, є що думати.

— Чому не думав про це раніше, коли хотів підняти смуту в західних волостях Русі, йти з тестем своїм на Київ, вбити мене — київського князя, зрадити віру руських людей, стати слугою папи?

— Зараз я в твоїй власті, — спроквола відповів Святополк, — ти дужий, вельми дужий, княже, василевс… Але навіщо вигадуєш таке про мене — учора туровського князя, а нині в’язня, кинутого твоєю десницею в цей поруб?

— Марно ти нарікаєш на мене. Не я тебе кинув у поруб, це бояри й воєводи, що чули про твої замишляї в Турові, схопили тебе, привезли до города Києва… Та й жона твоя Марина, духівник Рейнберн, іже були з тобою, нині сказали правду… О люди, люди, всі ви такі, днесь служите одному, заутра другому…

Святополк мовчав, дивлячись у темний куток порубу, потім обернувся до Володимира, й той побачив його запалені очі, закушені уста.

— Що ж, — задихаючись, прохрипів він, — коли все знаєш, скажу і я правду… Слухай, княже Володимире! Це — так! Мислив я з Турова йти на Київ, мислив перемогти твою дружину, а вже вої мої, либонь, не пошкодували б і тебе…

Важко мені в цьому признатись, тобі це страшно чути, але отака моя правда.

Володимир здригнувся й промовив:

— Чую, Святополче! Тепер ти сказав правду. Але марно думаєш, що вона страшна мені. Ні, не за себе боюсь, за Русь, за людей її страшно.

Довгу хвилину по цьому князь Володимир мовчав, а потім продовжив:

— Страшно, Святополче, за Руську землю… З одного боку — ромеї, зі сходу насувають печеніги, за ними ідуть половці, з полунощі точать ножі свіони, ти ж хотів від заходу пустити в нашу землю ще й поляків, німців, Папу Римського.

— Поляки й німці далеко, — заперечив Святополк. — Папа Римський від них ще далі… До Візантії, — процідив він, — либонь, ближче, адже так, княже?

Володимир зрозумів, на що натякає Святополк.

— Я на легіони ромеїв не спирався й не пустив би їх на Русь… Віру християнську я приймав такожде не від константинопольського патріарха.

— Я також не збирався продавати Русь, — зухвало крикнув Святополк, — ні полякам, ні німцям, ані папі!..

Князь Володимир гірко посміхнувся.

— Так чому ж ти тоді так діяв, Святополче?

Довгу хвилину в порубі було тихо, тільки з дерев’яного зруба стіни в одному місці однозвучно падали краплини, потріскувала солома в кутку, за дверима раз і другий пролунали кроки.

— Від уності моєї, — почав Святополк, — я не