Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09

вона аж скрикнула з болю, що сама собі завдала. Біллі всміхнувся на її марні зусилля. Вона притисла великими пальцями йому потилицю, наслідуючи японський мертвий стиск, але тільки глянула тужливо на погнуті кінчики своїх нігтів. Потім вона ще вдарила його в підборіддя, і знов-таки скрикнула, забивши собі суглоби.

— Ну, від цього мені вже не буде боляче, — промовила вона крізь зуби, вдаривши обома кулаками по його сонячному сплетінні.

Біллі цим разом зайшовся сміхом. Фатальний нервовий центр був неприступний під панцером його мускулатури.

— Давай ще, — дратував він її, коли вона, засапана, опустила руки. — Це дуже приємно — ти мене мов пірцем лоскочеш.

— Ну що ж, пане мій чоловіче, — похмуро загрозила вона. — Балакайте скільки завгодно про всі свої чоловічі вдари та стиски. Я знаю щось таке, що поб’є всі ваші фокуси і може зробити найдужчого чоловіка безпорадним, як немовля. Постривайте хвилинку. Ось так. Заплющте очі. Вже? Одну хвильку.

Він чекав із заплющеними очима: ніжні, мов трояндові пелюстки, її уста торкнулися його уст.

— Ти перемогла! — промовив він урочисто і обвив її руками.

Вранці Біллі подався до міста, щоб заплатити за Гезл та Геті. Сексон страшенно кортіло побачити їх, і їй здавалося, що він занадто забарився в такій простій справі. Але вона пробачила йому, коли він над’їхав у їхньому власному фургоні, запряженому їхніми власними кіньми.

— Збрую мусив позичити, — промовив Біллі.— Давай-но сюди Посума і гопля сама! А тепер я тобі покажу, що означає наш виїзд Ге-Ге.

Радість Сексон була безмірна — їй наче мову відібрало, коли вони виїхали за місто, а гніді конячки весело замахали світлими хвостами й гривами. Лавочка була м’яка, з високою спинкою — дуже вигідна. А Біллі захоплювався, як дотепно влаштовано гальмо. Він то гнав коней бруківкою, щоб показати, як рівно вони йдуть, то звертав їх на крутий грунтовий шлях, де колеса в’язли в грязюці мало не по ступиці, і все лиш, аби довести, що легким бельгійським чистокровкам нічого не бракує.

Коли Сексон остаточно замовкла, Біллі почав скоса допитливо приглядатись до неї. Нарешті вона зітхнула й запитала:

— То коли ми зможемо вирушити, як ти гадаєш?

— Може, за два тижні, а може, за два-три місяці,— повагом зітхнув він і собі.— Ми наче той ірландець, що має скриню, але порожню. Фургона маємо, коней теж, а везти нічого.

Я надибав цими днями дробовика — просто чудовий, хоч і не новий. Вісімнадцять доларів. Але ж у нас стільки боргів! Тоді ще тобі я хочу придбати автоматичну рушницю двадцять другого калібру. І тридцять-тридцять мені треба на оленів полювати. А ще тобі й мені по складаній вудочці треба. А за снасті правлять, як за рідного батька. Ще й упряж, яка мені до вподоби — доларів у п’ятдесят стане. І фургона треба пофарбувати. А тоді ще пута для коней, та торби на овес, та всяке таке… Гезл і Геті коштуватимуть нам немало, коли ми тут сидимо… та й мені самому вже кортить у дорогу.

Раптом він зніяковіло замовк.

— Ну, Біллі, що ти там маєш на думці? Я по очах бачу, — спитала його Сексон.

— Бачиш, яка справа, Сексон. Сандо не задовольнився. Він казиться, що йому не пощастило мене вдарити.

Ані разу! Тепер він вимагає реваншу. Він пащекує по всьому місті, що й однією рукою може мене покласти, і взагалі пиндючиться. Але річ не в ньому, річ у тому, що завсідники матчів аж нетямляться, так вимагають повторної зустрічі. Вони не натішилися того вечора за свої гроші. Людей буде повно. Розпорядники щойно балакали зі мною — тому я так і забарився. За два тижні я матиму ще триста доларів у кишені, якщо ти скажеш слово. Діло певне, як і першого разу. Він — моя здобич, кажу тобі. А він думає, що я такий собі селюк і що то в мене випадково вийшло.

— Але ж, Біллі, ти мені вже давно казав, що бокс виснажує людину. Ти ж саме тому й покинув його і почав візникувати.

— Ні, цей бокс не такий, — відказав він. — Цей бокс — забавка для мене. Я йому попущу до сьомого раунду не тому, що не впорався б раніше, ні,— але треба публіку потішити за її гроші. Ну, звісно, я теж дістану зо дві-три гулі й свічку під око. Але після цього я загилю його по щелепі, й капець! А тоді ми з тобою спакуємося і наступного ранку вирушимо. Ну, то що ти на це скажеш?

Два тижні по тому, в суботу ввечері Сексон, почувши, що рипнула хвіртка, кинулася до дверей. Біллі виглядів стомленим. Волосся злиплося йому на голові, ніс був розквашений, одна щока підпухла, шкіра на вухах де-не-де обдерта, очі запливли кров’ю.

— Бий мене сила божа, коли не в’ївся мені в печінки цей хлопчина! — сказав Біллі, кладучи Сексон у руку стовпчик золотих монет і садовлячи її до себе на коліна. — Він таки зух, як розійдеться. Хотів я приборкати його за сьомим раундом, а довелося потовктись аж до чотирнадцятого. Але тут я вже підловив його — щелепи в нього Справді-бо тендітні. Він моторніший, ніж здавалося, і на другому раунді дав мені такого стусана, що я мусив далі вважати. Але щелепи таки має тендітні. Він беріг їх до чотирнадцятого раунду, а там уже я сказав своє слово.

А знаєш, я навіть радий, що ми з ним пововтузилися чотирнадцять раундів. Я зовсім не засапався. Раунди минали швидко, і ноги мої були, мов залізні. Я вистояв би й сорок раундів. Я-то мовчав, але знаєш, відколи Чікагське Страхіття наклав мені тоді, я трохи втратив віру в себе.

— Дурниці! — обурилася Сексон. — А твій бокс, боротьба й перегони в Кармелі,— хіба то абищо?

— Ні,— переконано похитав головою Біллі.— Це різні речі. Там простісінька гра, там нічим не ризикуєш. Щоб перевірити себе, треба виступати смертним боєм, битися раунд за раундом з дужим натренованим боксером, і ось якщо тоді ти не захекаєшся, ноги твої не підкосяться, серце не лусне і в голові не заморочиться, — то, виходить, ти ще дужий. Отож і я відчув, що маю ще силу в м’язах. І чуєш, Сексон, — я більше не хочу ризикувати на рингу. І так воно й буде. Кінець кінцем, легкі гроші — найтяжчі. Відтепер я торгуватиму кіньми, і ми з тобою вирушаємо в дорогу шукати місячної долини.

Наступного дня вдосвіта вони виїхали з Юкаї. Посум сидів між ними на передку, від хвилювання широко