Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

експонується дерев’яна основа щита, знайдена біля с. Борисівна. Згідно з реконструкцією цей щит був обтягнутий шкірою, прикріпленою до основи за допомогою бронзових заклепок, розміщених у вигляді складної фігури — ромбо-свастики[368]. Існує й інше припущення, за яким дерев’яна основа борисівського щита була вкрита бронзовим листом, знятим перед покладенням щита до могили.

Головні прийоми обробки деревини, що були винайдені задовго до початку бронзової доби, удосконалюються упродовж усього її існування. З’являється й багато нових прийомів. На це вказують, по-перше, численні знаряддя праці, призначені для роботи з деревиною, по-друге, рештки дерев’яних виробів, що збереглися, свердлені кам’яні та втульчасті бронзові сокири, а також кельти — сокирки з колінчастим держаком. Для виконання ж більш тонких та складних операцій використовувалися такі спеціальні металеві знаряддя, як долота та стамески. Остаточна обробка поверхні деревини могла здійснюватися скобелями, стругальними ножами, абразивами. Використання у роботі з деревиною свердла засвідчене знахідками просвердлених виробів. Відома технологія свердління за допомогою трубчастого кістяного свердла з підсипкою вологого піску. Такий прийом добре знаний за етнографічними та експериментальними даними[369]. Отвори також могли пробиватися за допомогою розжареного металевого стрижня.

Під час роботи з деревиною значні складнощі виникають при скріпленні окремих шматків дерева. Розкопуючи житла та поховальні споруди бронзової доби, вдалося виявити декілька типів вузлів: “у стик”, “в обло”, “в лапу”. У низці випадків зафіксовано додаткові кріплення у вигляді дерев’яних шипів, нагелів. З’єднання шпунтами багаторазово простежене на складених колесах. Загалом же слід відзначити, що майстри, які займалися деревообробкою, вже володіли досить широким набором спеціальних знань.

Реконструкція дерев’яних жител та поховальних споруд дає підстави припускати, що давні майстри-будівельники вживали такі поняття, як “вертикаль” та “горизонталь”; вірогідно, знали “висок”. Особливо складним було виготовлення возів та колес. За підрахунками В. П. Шилова на виготовлення візка слід було видовбати близько 2000 отворів різної величини. Виготовлення монолітних і особливо складених коліс потребувало вміння вимірювати радіус, діаметр, визначати центр околії, використовуючи циркуль тощо.

Немає сумніву, що кожен чоловік за доби бронзи володів сокирою та основними прийомами обробки дерева. Однак цієї пори ужитковими стають такі вироби, виготовлення яких, вимагало особливої майстерності. Це насамперед візки з колесами, цільними, складеними та на шпицях. Їх робили, напевне, окремі майстри-ремісники, які обслуговували кущ поселень. У такому ж становищі могли бути майстри-бондарі.

Обробка кістки та рогу

Обробка кістки та рогу не становила визначального напряму серед виробничих технологій бронзової доби, але посідала помітне місце у господарстві усіх без винятку етнічних утворень на теренах України. Традиції косторізної справи сягають в Україні верхнього палеоліту. Відтоді навички обробки кісток та рогу передавалися від покоління до покоління упродовж тисячоліть. Великою перевагою саме цього виробництва є наявність сировини. Практично всі частини кістяка забитої тварини майстер міг використовувати. Але перевагу надавав тим кісткам, які вже мали задану форму і не потребували трудомісткої обробки, наприклад рогу, нижнім щелепам, лопаткам, трубчастим кісткам ніг, масивним тазовим крижам, альчикам, копитам, зубам. Зуби, зокрема ікла, використовувалися здебільшого як амулети, але й вони вимагали певної обробки, свердління отвору для підвішування. Окрім пересічної, існувала й дефіцитна сировина на кшалт слонової кістки, рогу благородного оленя. В окремих випадках послуговувалися як сировиною кістками людини. Робилося це свідомо і було пов’язане з певними магічними віруваннями.

Розвиток металообробки не спричинив згортання косторізної справи, як це було у випадку з обробкою кременю. Навпаки, у культурах з високим рівнем металообробки спостерігається процвітання косторізної справи. Мабуть, дався взнаки ефект використання металевих інструментів для обробки кістки. Найбільші серії кістяних речей походять із пам’яток доби пізньої бронзи на теренах Південної України, в ареалі поширення іраномовних племен, а також культури Ноуа Середнього та Верхнього Подністров’я.

Серед знарядь праці з кістки та. рогу важливе місце посідали такі, що слугували для обробки землі (рогові мотики), копання (спеціально оброблені лопатки великих тварин), гірничовидобувної справи (кайла з рогів диких тварин), збирання врожаю (серпи та основи крем’яних серпів із нижніх щелеп великої рогатої худоби). З кістки нерідко робили ручки ножів, шил, кинджалів.

Значна кількість кістяних знарядь праці у скотарських племен була задіяна у технологічному циклі обробки шкіри. На стадії волосозгонки та мездріння використовувалися зубчасті знаряддя із кінських та бичачих лопаток, струги з ребер великих тварин, скобелі. Відтак — тупики з нижніх щелеп тварин для розминання шкіри, “ковзани” з п’ястних та плюсневих кісток, що прив’язувалися до босої ноги, для прасування шкіри. Широко вживалися лощила, вирізані з ребер. Напинання шкір здійснювалося за допомогою невеликих шпильок із фігурними голівками. Велику кількість знахідок складали проколки, виготовлені з променевих кісток.

У ткацькому, шевському ремеслах, прядінні та плетінні послуговувалися кістяними кочедиками, проколками, голками, шилами, шпильками із фіксованою голівкою, гребенями, пряслами. У виробництві кераміки — кістяними штампами, лопаточками, “олівцями” у кістяній оболонці, писалами для нанесення орнаменту та написів по сирій глині.

До суто скотарських знарядь відносилися невеликі кістяні рурочки, відполіровані та акуратно обрізані з двох боків. Їх використовували під час доїння тварин для стимуляції молоковіддачі[370]. Із кістки та рогу виготовляли найпростіші музичні інструменти чабанів: флейту Пана, ріжок, мундштук волинки. Найяскравішими виробами із кістки та рогу вважаються деталі кінської вузди. Використання коней попервах у колісничній запряжці, а згодом і для верхової їзди фіксується за знахідками псаліїв, розподілювачів ременів, застібок та декоративних оздоб вузди. Спочатку усі названі речі вирізалися з рогу та кістки, відтак налагоджується їхня відливка у металі за кістяними прототипами. Серед кістяних деталей кінської вузди чільне місце посідали псалії. Ці складні пристрої для керування конем під час руху виготовляли з особливою ретельністю та нерідко оздоблювали пишним орнаментом. Найдавнішими вважаються дисковидні псалії із шипами, що фіксуються у поховальних комплексах не пізніше XVII ст. до н. е.[371] Вони швидко розповсюдилися із загонами воїнів-колісничих від Південного Зауралля до Пелопоннесу, включаючи терени України, започаткувавши євразійську лінію розвитку кінської вузди. Із часом в ужиток входять дисковидні псалії без шипів, із фігурним відростком для кріплення нащічного ременя, а потім і у формі знаку запитання, з таким же відростком на кінці. Паралельно функціонують жолобчасті псалії із шипами або без них, також пов’язані походженням із дисковидними[372]. У Карпато-Дунайському регіоні вироблюється інша лінія розвитку псаліїв — стрижневидних, найповніше репрезентованих у декількох різновидах на теренах Угорщини[373]. Косторізи України виготовляли псалії як східних, так і західних зразків, але у підсумку віддали перевагу стрижневидним, посприявши їхньому поширенню далі на схід. Наприкінці бронзової доби вони приходять до виготовлення єдиного виду — стрижневидного псалія з трьома різновеликими отворами в