Марія Акулова - Ефект метелика, Марія Акулова

Другий закрив очі, начебто цілком впевнено знайшов вказівним пальцем кінчик носа.

— Стій і чекай, зараз кров припиниться, відвезу нас куди треба…

— Та ми тут замерзнемо, поки в тебе кров припиниться. Не будь ідіотом, Северов, рухайся, одягай шолом, і поїхали.

Не слухаючи протести одного, другий посунув першого, завів мотор, натягнув на голову шолом.

І як би Гліб не злився в той момент, як би добре не розумів, що погоджуючись, робить помилку, перекинув ногу, теж натягуючи шолом.

— Зрозумів? За кермом був не ти. Це правда.

— Але я ж однаково дав йому сісти, отже, винен у цьому.

Володимир закотив очі. Розмовляти з упертюхом було складно. Каже, що хоче повернутися, а сам так чіпляється за найменшу причину цього не робити.

— А я винен у тому, що вискочив, не подивившись по сторонах. А твій друг винен у тому, що випив. А лікарі винні в тому, що недогледіли. Просто визнай тоді, що хочеш звинувачувати в усьому себе…

— І якщо визнаю…

— Там, — знову відчинилося вікно в палату. Ліжко, лялька в бинтах, Настя поруч із ліжком, — на моніторі піде пряма лінія, а ти підеш далі.

— Тоді не хочу.

— Тоді перестань вважати, що померти зараз — не найгірший варіант…

Легко сказати, а зробити… як?

— Наталя тебе пробачила.

— Що?

— Навіть Наталя тебе пробачила. Побачила, як Насті погано, і пробачила. Вона змогла, а ти не можеш. А Насті дуже погано. Вона, знаєш, сильна, але ти її зараз цим зламаєш. І в цьому буде дійсно тільки твоя вина, бо не захотів повернутися до неї.

— Я хочу.

— Ну так чому стоїш?

— Не можу я, — Гліб кинув відчайдушний погляд спочатку у вікно палати, потім дороги. Ще кілька секунду, і вони виїдуть на то саме перехрестя, а потім смертельна аварія.

— Глібе… — білину знову прорізав шепіт Насті. — Я ж кохаю тебе…

І в цей самий момент пролунав утробний рик мотоцикла, який падає на бік, скидає одного пасажира, а іншого волочить по проїжджій частині, прямо на пішохода.

— Не можу… — спостерігаючи за цим, Гліб застиг, а руки безсило опустилися уздовж тулуба. Настин шепіт став ще тихішим.

— Думаєш, моя дочка могла б покохати людину, яка дійсно є вбивцею?

— Вона не знала.

— Думаєш, змогла б залишитися з тобою? Вона тебе кохає, Глібе. І чекає. А якщо кохає моя Настя, то є за що.

Вікно в минуле зачинилося. Тепер Володимир дивився вже рішуче і трохи злісно. Мабуть, раніше грав у право вибору, а тепер збирався стусанами виштовхувати Гліба з цього «чогось».

— Ти не сумнівався, поступово займаючи місце в її серці. Був такий наполегливий, терплячий. Заради чого? Щоби тепер кинути? Знаєш що, зятю?

Зять не знав, промовчав.

— Якщо кинеш її зараз, якщо помреш, будеш винен. І вона не пробачить. Ні тебе, ні себе, ні мене.

— А вас-то за що?

— Що не повернув тебе. Вона просила…

Гліб довго мовчав, дивлячись у вікно палати. Він дуже хотів туди, до неї, але щось не пускало. І тривати це могло довго, а тому Володимир вирішив дістати свій останній козир.

— Вона вагітна, Глібе. Тож не роби дурниць і повертайся…

Чоловік скинув погляд, а час, який знову прискорився у вікні палати, раптом зупинився. Ну нарешті…

— Пожалій Настю і вашу дитину. Повертайся, вирости, дай те, що я не зміг дати своїм дітям, і будемо вважати, що ми квити. Навіть не так, будемо вважати, що ти сам із собою розквитався.

Гліб раптом розплився в усмішці. Навряд чи це наслідок останніх слів Володимира, просто інформація поступово доходить до розуму…

— Можна я у вас хоч благословення попрошу, якщо вже шанс випав?

І бачачи, які метаморфози відбуваються з Глібом, а заодно і з місцем — білий туман починає потихеньку танути, Володимир усміхнувся у відповідь.

— Я ніби уже благословив, інакше, думаєш, займався б дурницею так довго?

Танула не тільки білина — обриси Володимира теж почали змащуватися.

— Я, схоже, повертаюся, — та й сам Гліб став «підтавати». Опустив погляд на руки, стежачи за тим, як вони розчиняються, фаланга за фалангою. Почуття дивне, але не страшне.

— Бережи її.

Відповісти Гліб уже не встиг — білина змінилася темрявою, у якій противно пищали апарати.

***

Настя давно виплакала всі сльози, покусала губи, втомилася злитися й чекати. Не втомилася тільки сподіватися. Йшов чотирнадцятий день у лікарні. Навіть кістки в Гліба, за словами лікарів, почали добре гоїтися, а очей він ще не розплющував.

Коли просила — не реагував, лаяла — теж ні. Плакала — навіть не ворушився. Як їй сказали, тривати це може дуже довго. Іноді люди лежать так роками. Але в неї немає років, вона вже не може чекати, а що буде, якщо це затягнеться?