Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ми прийшли обрати тих, хто стане богами, і тих, хто завершить свій шлях тут і зараз, — повідомила білява панна, наймовчазніша зі Стовпів, котра носила ім’я Вальгалла Меру.
Ніхто вже не вклонявся і не вдавав покори.
Амон досі не пішов у тінь — натомість заціпеніло спостерігав. Його яскраво-помаранчева футболка сяяла, як язичок вогню.
— Якої Мойри він ще тут? — шепнула Нікта, позираючи на бога вина.
Рен стенула плечима. Але тут студентська хвиля сколихнулась — у повітря злетіли стиснуті кулаки, іскри енергії. Брязкіт металу прорізав тишу.
Рука Закса лягла на плече Рен.
— Не відходь від мене. Чула? — струм уколов її плече.
Червоний із золотом шовк, у якому завжди красувалась Адіті, промайнув ліворуч. Енліль, випромінюючи непояснимий спокій, зайняв свою позицію праворуч від Зака. З його зап’ясть звисали, повільно розхитуючись, ланцюги з тягарцями.
Позаду виросла хвиля морозного вітру, і — р-раз — їдкий дим розвіявся від подиху Ньєрда. Волосинки на шкірі стали дибки, але легені перестали горіти.
«Ми не програємо».
Стовпи не зважали на метушню «грішників». Вони недбало сиділи на уламках арок і спостерігали: хто з усмішкою, хто байдуже. У них був увесь час світу.
— Діоніс із вами? — мовила Сансара.
Амон ступив із натовпу вперед і приречено підвів погляд на Колесо Долі.
— Діоніс із нами і завжди з нами буде. Така відповідь богів Академії! — відгукнулася Адіті й шепнула до себе: — Танцюй, полум’я Агні…
Золоті нитки виткали спис у її руці за лічені секунди; рубіни спалахнули, як сигнальні вогні.
— Ми приймаємо вашу відповідь, — кивнула Сансара і повернулась до своїх супутників. — Грішники вичерпали свій час на роздуми і прийняли неправильне рішення, за яке відповідатимуть своїми життями.
«Ми не програємо».
— Боги! — Адіті кинула погляд за спину. — Академія не здається! І я, перша імені цього богиня Всесвіту і першопричинного полум’я, Адіті Агні, не здамся!
На її заклик відгукнулися десятки голосів. Тихі, гучні, хрипкі, дзвінкі, вони злилися в один вигук, за яким почала здійматися хвиля енергії. Рен не бачила її, але могла відчувати. Кожен відкривав свої потаємні сховки, бо зараз — і тільки зараз — треба було віддати себе всього. Щоб дати Діонісові час.
Але Діоніс стояв на місці. Наче чекав чогось. Наче присуд в очах Сансари не давав йому зворухнутися.
«Хамсіне, прийди». Зірочка енергії затанцювала всередині, а тоді холодним потоком збігла до кінчиків пальців, і незримий, та відчутний, вивільнив свою силу Хамсін, друг Діоніса.
Хранителька справедливості, як колись назвала її Аматерасу, стояла зовсім неподалік, поміж Баст, довкола якої шурхотіли іскри, і Персі, який стискав руків’я меча. Сила Діке додавала впевненості, змивала страх, залишала думки кришталево-чистими. Як і спалах Закового полум’я, яке горіло рівно, затуляючи Рен від мороку, погляду Стовпів і всього зла світу.
«Ми не програємо».
Клац-клац.
Відчуття сили переповнювало й клекотіло.
— Давайте вкладемо найбільше у перший удар, — шепнула Адіті, глянувши в бік Закса, Енліля і Зіґфріда.
— Згоден. Якщо ми зараз не шокуємо їх, тоді вважайте, що гру закінчено, — відповів Зіґ.
— Тоді на рахунок «три»… — видихнув Закс, і повітря задвигтіло від жару.
— Два… — відрахувала Адіті.
Довкруг неї зайнялося золото.
— Три! — Енліль звів руки, і з-під них нашпичилися сотні списів, наче вони тільки й чекали моменту для цього.
Суголосний крик злився з морем атак і стрімко полетів уперед.
«Ми не програємо».
Рен замружила очі і влилася в потік — влила все, що могла зібрати для цієї хвилі. Кілька довгих секунд їй здавалось, що довкола — всі струни землі, води, повітря й вогню, всі їхні неймовірні переплетення, усі можливі химерні візерунки, котрі переповнюють, набухають, розростаються і…
Віра в можливість перемоги підсилювала у стократ. Але тоді хвилі енергії наткнулися на перепону, щит, стіну — міцнішу за все, що Рен будь-коли відчувала, схожу на столітні пласти льоду, котрі сковують води північних океанів і не тануть ніколи. Скидалося на те, що колосальна сила, зібрана студентами, просто струменить у порожнечу, котра не має дна, тож байдуже, скільки ти туди ллєш.
І тоді — нарешті — стало лячно. Лячно до тремтіння в колінах. Рен здалося на мить, що вона сама опинилася в серці тієї невичерпної порожнечі. Зовсім одна. Що холодні срібні промені обплутують її, розтинаючи, роздушуючи, шматуючи.
Вона розплющила очі — Стовпи все ще стояли попереду. Від болю, котрий не давав дихати, вони видавались просто білими плямами, випалюючи довкола себе все живе, стираючи енергію так легко, наче вона є не найбільшим поривом душ молодих богів, а просто візерунками на заморожених шибках.
А тоді щось тріснуло — достоту як тонка крига.
Сили, які шаленіли довкола, розчинилися в іскрі надламаного крику. І не залишилося нічого.
Рен блискавично озирнулася на крик. Але щось важке вдарило в голову. Погляд затуманився. «Я не знепритомнію, ні…».
Та однаково вона впала на землю. Щось невидиме врізалося в кістки, вигинаючи назад, протиприродно і потужно, будячи жаский вогонь у спині — хребет, здавалось, переламається, як сірник. Біль розсікав заживо, наче лезо меча, хоча слідів на тілі не було, і тоді Рен відчула: незриме щось видирає її з її ж тіла. Усе всередині стиснулося супроти цього ґвалтівного пориву, руки пекли, наче з них здирали шкіру, і…
Все обірвалося.
Вдихнула, наче не дихала вічність. Очі запливли сльозами. Крізь пелену бачила: коліна і руки обдерті до крові. Але…
«Ми не програємо!»
…найгірше — здавалося, що всю її випили, вишкребли, винесли геть — до дна, до краю, до крапки. Що в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець», після закриття браузера.
