Мирний - Повія, Мирний

ба­чи­ти­ме йо­го до­куч­ли­во­го ласкан­ия, не чу­ти­м­е ста­ро­го пест­ли­во­го го­ло­су. Хоч це не бу­де нагадува­ти їй про її гiр­ку до­лю! А як поїхав, як скри­ла­ся з очей йо­го по­воз­ка, як зос­та­ла­ся во­на са­мо­тою у ха­тi, не­сподiвана i нес­тям­на ту­га об­гор­ну­ла її ду­шу. Вiн учо­ра ка­зав: "Ти ж ме­нi най­ближ­ча й най­до­рож­ча". А сьогод­нi так кло­по­тав­ся, щоб їй не бу­ло без йо­го сум­но… Чи тур­бу­вав­ся б вiн, ко­ли б во­на не бу­ла до­ро­га для йо­го? Чо­го ж її сер­це не прий­ма­ло близько то­го кло­по­тан­ня? Хi­ба їй є хто ближ­чий вiд йо­го? Нi­ко­го ж не­має. По­го­во­ри­ти нi з ким. Спер­шу ба­ба Ориш­ка час­тi­ше за­бi­га­ла по­гу­то­ри­ти, те­пер i во­на сто­ро­ниться вiд неї, об­бi­гає. Що ж во­на - чу­ма, по­шесть ли­ха, що усi її цу­ра­ються, усi об­хо­дять?.. "Ох, не­си­ла ж моя да­лi так бу­ти, та­ке пе­ре­жи­ва­ти!" - бе­ру­чись за го­ло­ву, думал­а во­на. I, зга­дав­ши про вчо­раш­нiй на­каз гу­ля­ти, схо­пи­ла пла­ток, нап'яла­ся i пiш­ла, не ска­зав­ши нi­ко­му нi сло­ва.

День був яс­ний, га­ря­чий, не­бо - аж жов­те вiд па­лу, сон­це - як ска­же­не, iск­рис­те, пе­ку­че. Бу­ла ран­ня обiд­ня по­ра. У сад­ку, ку­ди по­вер­ну­ла во­на, бу­ло пар­ко. Тем­но­лис­тi виш­нi, гiл­ляс­тi гру­шi, ро­жаїстi яб­лу­нi не змог­ли прик­ри­тiї зем­лi вiд яс­но­го со­няч­но­го про­мiн­ня. Неп­ри­мiт­ни­ми iс­кор­ка­ми про­би­ва­ло­ся во­но крiзь лист­ву, по­мiж спле­те­ним гiл­лям i опус­ка­ло­ся на тра­ву га­ря­чим iск­рис­тим до­щем. Мов ог­нем пек­ли, па­ри­ли во­ни чор­ную зем­лю, i з-пiд зе­ле­но­го ру­на тра­ви ус­та­ва­ла неп­ри­мiт­на па­ра i роз­ли­ва­лась у га­ря­чо­му по­вiт­рi. На­че у пiч ус­ко­чи­ла Хрис­тя, так у сад­ку бу­ло душ­но i мля­во. В до­ли­нi мiж сад­ком i лi­сом сто­яв сi­рий ту­ман. "Там, пев­но, хо­лод­нi­ше", - по­ду­ма­ла i поп­рос­ту­ва­ла. Чим ни­ж­че спус­ка­лась во­на, тим бу­ло вог­кi­ше, хо­лод­нi­ше. Ро­дюче де­ре­во стрi­ва­ло­ся то там, то там, бiльше рос­ли мо­лодi лi­со­вi дич­ки; да­лi на­ни­зу, мов хто на­рош­не за­сi­яв, щiт­кою пiд­нi­ма­ли­ся уго­ру бi­лi осич­ки. "Юди­не де­ре­во, на йо­му Iуда по­вi­сив­ся", - при­га­да­ло­ся Хрис­тi, див­ля­чись на йо­го круг­лi лис­точ­ки, що i без вiт­ру все, знай, тру­си­ли­ся i на­че пе­ре­шiп­ту­ва­лись са­мi мiж со­бою. По­мiж осич­ка­ми зем­ля гус­то ук­ри­та мо­ло­дою та тон­кою тра­вою, мов хто зе­ле­ний ки­лим ро­зiс­лав, по­роз­ки­дав­ши по йо­му цi­ли­ми обе­рем­ка­ми ку­щi па­ху­чих квi­ток, жов­тої, мов зо­рi, кульба­би, чер­во­них трав'яно­чок. По­мiж ни­ми знi­ма­ються цiв­ки гон­ких оси­чок, пок­ри­тi звер­ху гус­тою кро­ною, крiзь неї спус­ка­ються на тра­ву неп­ри­мiт­ни­ми пас­ма­ми iск­рис­тi со­нячнi стя­ги i про­ни­зу­ють си­зо-бла­кит­но-про­зо­ре по­вiт­ря зо­ло­ти­ми нит­ка­ми. Хрис­тя ста­ла, за­ми­лу­вав­шись на той жи­вий ки­лим з жи­вих квi­ток. Спер­шу їй за­хо­тi­ло­ся ляг­ти по­ка­ча­ти­ся на м'якiй, мов з шов­ку, тра­вi, пiд сизо-прозо­рою тiн­ню, по­тiм во­на пе­ре­мi­ни­ла ба­жан­ня - по­ча­ла зри­ва­ти квiт­ки i, спус­тив­ши пла­ток на пле­чi, квiт­ча­ла ни­ми свою круг­лу го­ло­воньку. До зблiд­ло­го лич­ка, чор­но­го во­ло­су i тем­них очей так їй ли­чи­ли за­паш­нi фi­алоч­ки, зак­ра­ше­нi чер­во­ни­ми трав'яноч­ка­ми! Зри­ва­ючи квiт­ку по квiт­цi, во­на спус­ка­ла­ся все ниж­че та ниж­че, по­ти не дiй­шла до самог­о дна до­ли­ни. По­се­ред неї у два ряд­ки сто­яли гiл­лястi вер­би, роз­дi­ля­ючи лiс вiд сад­ка. Во­ни бу­ли та­кi ку­че­р­явi та роз­кiш­нi, вi­ти їх по­хи­ли­ли­ся аж на са­му зем­лю, а вер­хiв'я ген дра­ло­ся уго­ру, заг­ля­да­ло у синє не­бо. Пiд ни­ми бу­ло вог­ко, аж мок­ро. Гон­ка чор­но­биль, ши­ро­ко­лис­тi ло­пу­хи та дрiб­но­лис­та бу­ги­ло­ва кру­гом обс­ту­пи­ли їх. По­пiд тiєю рос­ли­ною час­то по­па­да­ли­ся, пли­га­ли жа­би - оз­на­к­а, що близько во­да. Ось i во­на - бi­гу­чий та чис­тий, як сльоза, стру­мо­чок ви­ко­чується з-пiд го­ри i прос­тує по до­линi по­мiж ви­со­кою тра­вою, схо­жою на оче­рет. Хрис­тя пiш­ла по те­чiї до­вi­да­ти­ся, ку­ди-то пли­не ця неп­ри­мiт­на рi­чеч­ка. Ось во­на, по­вер­та­ючись, як га­дю­ка, то сю­ди, то ту­ди, дiй­шла до не­ве­лич­кої ям­ки на краю са­мо­го лi­су. Сто­лiт­нi ви­со­кi ду­би обс­ту­пи­ли її, прик­ри­ва­ючи вiд очей па­лючого сон­ця. Да­лi упе­ред то­нуть у зо­ло­тiй хви­лi со­ня­ч­ного­ свi­ту лу­ки, по­ля, по­за­ду на один бiк го­ри са­док ро­зiс­лав­ся, по дру­гий - лiс буяє. Хрис­тi за­ма­ну­ло­ся пи­ти, i во­на ус­ко­чи­ла мiж ду­би до ков­баньки. Кру­то, мов скрипочк­а гра­ючи, стi­кав стру­мо­чок у неї, i - тiльки пiдстав­ити ру­ку - во­да, як криш­таль чис­та, зра­зу на­бi­жить пов­ну жме­ню. Хрис­тя гля­ну­ла на ру­ки, по­зе­ле­не­нi квiткам­и, i при­хи­ли­ла­ся спер­шу по­ми­ти їх у ков­баньцi. На гла­денько­му ло­нi тем­ної, аж чор­ної во­ди, зда­ло­ся їй, щось ко­лих­ну­ло­ся, на­че упа­ла якась тiнь неп­ри­мiт­на. Тiльки що приг­ну­лась во­на, як з неп­рог­ляд­но­го дна блис­ну­ла на неї па­ра чор­них очей i за­ко­ли­ха­лось чиєсь мо­ло­де та свi­же об­личчя. Спер­шу струс­ну­ла­ся Хрис­тя, на­че зля­ка­ла­ся, а по­тiм зно­ву зирк­ну­ла. У ков­баньцi, кру­гом ото­ро­че­нiй зе­ле­ною тра­вою, мов у дзер­ка­лi з зе­ле­ною оз­до­бою, зно­ву показало­ся мо­ло­де лич­ко, чор­нiї ко­си, зак­вiт­ча­нi фi­ал­ка­ми та трав'янка­ми, як вi­но­чок, об­ля­га­ли бi­ле, на­че з мар­му­ру, чо­ло. Нiс пря­мий, на кiн­цi тро­хи уго­ру пiд­няв­ся, щiч­ки по­внi, злег­ка ро­же­вi, ус­та пух­лi та чер­во­нi, тро­хи розк­ри­тi, i з їх не­ве­лич­кої щi­ли­ни виг­ля­да­ють дрiб­нi бi­лi зу­боч­ки. "То се ж я, я!" - скрик­ну­ла Хрис­тя i ус­мiх­ну­лась са­ма до се­бе. Лич­ко, що в во­дi, со­бi ус­мiх­ну­лось. Та яка ж то при­вiт­на та втiш­на ух­мил­ка! Зу­бе­ня­та ще бiльше блис­ну­ли, а очi заг­ра­ли, мов зо­рi, у їх неп­ро­зо­рiй тем­но­тi за­жев­рi­ли iс­кор­ки не­ве­лич­кi. Хрис­тя за­ми­лу­ва­лась са­ма на се­бе. Во­на впер­ше пiдг­ля­дi­ла свою кра­су пиш­ну, упер­ше сер­цем про­чу­ла свою вро­ду нез­ви­чай­ну. До­сi скiльки раз їй при­хо­ди­лось заг­ля­да­ти у дзер­ка­ло, i во­на то­го нi­чо­го не при­мi­ча­ла, а те­пер щось лю­бе, не­ви­мов­не лю­бе та втiш­не обiз­ва­лось у її сер­цi… "Не­да­ром же во­ни так го­няться за мною! i ста­рий одут­лий Ко­лiс­ник за­див­ляється на неї!" - по­ду­ма­ла во­на, удив­ля­ючись все прик­рi­ше та прик­рi­ше у те об­лич­чя, що сти­ха трем­тi­ло на чор­но­му ло­нi во­ди. "Що ж ме­нi iз сього? Дру­гим - утi­ха, за­бав­ка, а ме­нi?" Не­яс­на хви­ля ту­ги при­ли­ла у ду­шу, бо­лiс­но ущип­нув­ши за сер­це. По­тух­ли iс­кор­ки ув очах, про­па­ла ух­мил­ка ве­се­ла, за­мiсть неї неп­ри­мiт­ная тiнь не­ра­дiс­ної дум­ки об­ня­ла все об­лич­чя. Сум­но ви­зи­ра­ло во­но з во­ди на неї своїми тем­ни­ми очи­ма. Хрис­тя важ­ко, гли­бо­ко зiтх­ну­ла, опус­ка­ючи в во­ду свої бi­лi ру­ки. Та й во­да ж то хо­лод­на та чис­та! Аж пе­че, аж рi­же, на­че шма­ток кри­ги. От тiльки ди­во - рук не ви­ми­ває. Як не тре, як не хлю­по­ще во­на їх, а жов­то-зе­ле­нi пля­ми на пальцях, мов хто по­ви­пi­кав, не схо­дять. Пiд­нi­ме Хрис­тя ру­ки, по­ди­виться - i по­чи­нає тер­ти. Тре-тре, аж крас­ка вис­ту­пає, а пля­ми не схо­дять. Та хай їм! - i, мок­рi та чер­во­нi, во­на пiд­ве­ла пiд стру­мо­чок. Мов у кух­лик з ро­же­во­го ка­ме­ню па­да во­да в її жме­нi. От-от-от на­бi­жать пов­нi. Уже i на­бiг­ла. Хрис­тя мер­щiй при­ве­ла ру­ки