Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

як гетьман булаву взяв до рук і похід оголосив?

Характерник понуро мовчав.

— Дно у всіх барилах вибивають і горіляку випускають всю на землю! А яка покара тому, хто в поході горілку смалить… га?

— До стовпа та киями! — буркнув Обух.

— Так ото ж! А ти нажлуктився її, як той віл браги, що й за честь козацьку забувся!

— Правда твоя, сину… — каже характерник, зітхнувши. — 3 цією горілкою завжди якась халепа виходить! Наче й смачна вона, а як надудлишся, то завжди якогось лиха доскочиш…

— О-то-то! — каже Михась. — Якби не втік я та не здибав тих дівок, що коло берега танцювали…

Обух тут і вуха наставив.

— Танцювали?!

— Авжеж, — каже Михась. — За руки побралися, колом ходять та ще й виспівують:

Оре, оре Голубонько, Оре, оре Кострубонько.

— А далі? — обернувся до нього характерник.

— А далі щось про тютюн… що я тебе, мовляв, не любила…

— …серпаників не носила, — підхопив Обух, — серпаники продавала, тобі тютюн купувала… еге?

Михась і очі витріщив.

— А ти звідкіля знаєш?!

— Ох, сину, — каже характерник, — я багато всього знаю! Та й на чому вони скінчили?

— Жне, жне Голубонько… а далі знов про тютюн… А що воно за пісня така?

Насупився Обух та й каже:

— Не пісня то, сину, а дійство таке… Оце на Купала стають росалки у коло, а одна посередині, й що вони співають, те вона й робить. А співають вони про Голубонька-Коштрубонька, як він оре, сіє, жне, молотить, віє, меле, вчиняє тісто і хліб пече… А як спече він, то має наїстися того хліба і вмерти.

— Вмерти?! — перепитав Михась.

— Еге ж… Далі вони співають: «Ожив, ожив Голубонько, ожив, ожив Коштрубонько» — і все наново починається.

— А нащо?

— Так роблять вони щороку, й від того хліб родить на полях, худоба плодиться на обійсті й звірина у лісі. Недобре, що перебив ти їм ту забаву…

— Еге?

— Не доспівали вони до краю, то недорід може бути. Але, видно, так воно вже судилося… Прийшов у світ Дажбожий Ключ, то не буде вже ця земля такою, яка вона раніш була!

— А то чом?

— Чом, чом! — буркнув характерник. — Мабуть, так Господові треба…

Якусь хвилю їхали вони мовчки.

— А що воно таке тії серпаники? — раптом поспитався Михась.

— Хліб такий із несходженого тіста…

— Як ото коржі?

— Ні, грубший. Пекли його за сивої давнини й носили росалкам на Купала, щоб вони отой корогод водили… зараз уже й забули про те.

— А хто ж той Голубонько, що про нього вони співають?

Пахнув Обух люлькою й каже:

— Це, сину, батько Дажбог, владар землі й неба, що вічно живе ув Ирі святому. Давно-давно, як ходив він по сьому світові, то показав людям, як треба в полі робити. Узяв золотого плуга, роззувся, запріг пару волів добрячих та й виорав кількоро десятин. Посіяв, заволочив, а як збіжжя вродило, вижав золотим серпом, змолотив… та й спік урешті паляницю, що мов сонце була, така пишна! Ото й колядка є про теє:

Ой у полі плужок оре, А за плужком Господь ходе, Господь ходе, налягає, Святий Петро поганяє…

— А що, й Петро там був?

— А певно! Не хтів зразу до праці братися, бо він ледаченький таки трохи, а Господь і каже: «Ану йди, собачий сину, бо як потягну зараз батогом! Я осьо святий та й то за чепіги взявся, а ти носом крутиш!» А Петро йому на те: «А хто ж браму стерегтиме. Господе?» А батько Троян у одвіт: «Та облиш ти ту браму к чортовій матері… як залетять грішні душі до Иру, то нехай витають собі там! Шкода чи що?»