Джо Аберкромбі - На лезі клинка

І тим паче не дозволить, аби люди гинули через нестачу зброї. Він знову спробував заспокоїтись, але його голова боліла щоразу сильніше, а голос аж ламався від натуги.

— А якщо ми застрягнемо в Енґлії з юрбою обідраних, неозброєних, незабезпечених селян, то що тоді, майоре Валлиміре? Чия це тоді буде проблема? Звісно, що не ваша! Ви так і будете стовбичити тут у компанії своїх холодних кузень!

Не встиг Вест закінчити, як зрозумів, що зайшов надто далеко: чоловік вмить розгнівався.

— Як ви смієте, сер! Ви ставите під сумнів мою особисту честь? Мій рід дев'ять поколінь служив у Королівському полку!

Вест потер очі, не знаючи, сміятися йому чи плакати.

— Я жодних чином не сумніваюся у вашій мужності. Повірте, це те не, що я мав на увазі. — Вест спробував поставити себе на місце Валлиміра. Він не знав, якого тиску зазнавав цей чоловік: може, йому хотілося командувати солдатами, а не ковалями, може... ні, це нічого не дасть. Валлимір був паскудою, і Вест його ненавидів. — Це не питання вашої честі, майоре, або честі вашої сім'ї. Це питання нашої боєздатності у часи війни!

Очі Валлиміра зробилися мертвотно-холодними.

— З ким ти взагалі розмовляєш, брудний простолюдине? Всім своїм впливом ти завдячуєш Бурру, а хто він такий, як не простак з провінції, якому поталанило піднятися по службі? — Вест моргнув. Він, звісно, здогадувався, що про нього говорили за його спиною, але зовсім інша річ почути це на власні вуха. — І що буде з тобою, коли Бурра не стане? Га? Що станеться, коли ти втратиш його захист? В тебе нема ні крові, ні сім'ї! — Губи Валлиміра скривились у холодній посмішці. — Окрім, звісно, тої твоєї сестриці, а вона, як я чув...

Вест рвучко наблизився до Валлиміра.

— Що? — гаркнув він. — Що ти сказав?

Певно, його вираз був по-справжньому страшним: він побачив, як обличчя Валлиміра полотніє.

— Я... Я...

— Гадаєш, Бурр піде за мене на війну, ти йобана худобино?

Він не помітив, як зробив ще крок вперед, і Валлимір позадкував до стіни, сіпаючись вбік і підносячи руку, так наче хотів захиститися від удару. Вест хотів схопити малого виродка і трусити його, поки не відлетить його довбешка, але заледве стримав себе. А його власна голова пульсувала і розколювалась. Здавалося, що очі от-от повилазять з орбіт. Він зробив кілька розмірених, глибоких вдихів носом і до болю стиснув кулаки. Гнів поволі відступив і вже не загрожував запанувати над його тілом. Тепер він лише пульсував, стискаючи груди.

— Якщо тобі є що сказати про мою сестру, — тихо прошепотів він, — то кажи. Кажи просто зараз. — Він обережно опустив свою руку на ефес шпаги. — І ми владнаємо наші проблеми за стінами міста.

Майор Валлимір ще більше зіщулився.

— Я нічого не чув, — прошепотів він, — ні слова.

— Ні слова.

Вест затримав погляд на його блідому лиці ще на мить, а тоді відступив.

— А тепер чи не міг би ти відчинити для мене кузні? На нас чекає багато роботи.

Валлимір на мить закліпав.

— Звичайно. Я подбаю, щоб горни негайно розпалили.

Вест крутнувся на підборах і попростував геть, знаючи, що Валлимір свердлить його спину ненависним поглядом, знаючи, що він лише погіршив і без того кепську ситуацію. Ще один ворог серед знаті. Найбільше його мучило те, що Валлимір був правий. Без Бурра йому, вважай, кінець. У нього не було сім'ї, окрім тої його сестриці. Чорт забирай, як же болить голова.

— Чому я? — бурмотів він собі підніс. — Чому?

Сьогодні ще потрібно було зробити купу роботи, якої вистачило би на цілий день, але Вест уже більше не міг. Його голова боліла так немилосердно, що він усе бачив як у тумані. Йому треба було полежати в темряві з вологою шматою на обличчі, хоча би годинку, хоча би хвилинку. Він копирсався у кишені в пошуках ключа, притуливши долоню до очей і міцно зціпивши зуби. Аж нараз з-за дверей долинув звук. Тихе цокання скла. Арді.

— Hi, — прошипів він. Тільки не зараз! На дідька він узагалі давав їй ключ? Тихо лаючись, він підняв руку, щоб постукати. До чого докотився — стукати у власні двері.

Його кулак так і не торкнувся дерева. В голові виникла доволі неприємна картина: Арді і Лютар, голі і спітнілі, звиваються на килимі. Він швидко повернув ключ у замку і розчахнув двері.

Арді стояла біля вікна, сама і, на його радість, була одягнена. Прикро було те, що вона по самі вінця наповнювала келих вином із графина. Коли він увірвався у кімнату, Арді звела брову.

— А, це ти.

— А який ще дідько може бути? — огризнувся Вест. — Це моя квартира чи ні?

— Бачу, цього ранку хтось не в дусі.

Трошки вина перелилося через край келиха на стіл. Вона витерла його рукою й облизала пальці, а тоді ще й хильнула з келиха. Кожен її рух бісив його.

Вест скривився і гупнув дверима.

— Тобі обов'язково стільки пити?

— Я чула, що молода леді повинна з користю проводити свій вільний час.

Говорила вона, як і завжди, легковажно, але навіть крізь гул у голові Вест відчував — пахне смаженим. Вона все поглядала на стіл, скрадливо наближаючись до нього. Він випередив її і вхопив листок паперу. Там був лише один рядок.

— Що це?

— Нічого! Поверни!

Він стримав її однією рукою і прочитав:

Там, де й завжди, завтра вночі.

А.

Вест похолов.

— Нічого? Нічого?

Він потряс запискою перед носом сестри. Арді відвернулась, смикнувши головою так, наче відмахувалася від мухи. Вона промовчала, голосно відсьорбнувши з келиха. Вест заскреготів зубами.

— Це Лютар, так?

— Я цього не говорила.

— І не треба було.

Вест зім'яв листок у кульку так сильно, що аж кісточки пальців побіліли. Він став упівоберта до дверей, кожен м'яз його тіла напружився і тремтів. Весту хотілося вилетіти звідси і негайно придушити малого негідника, але йому якось вдалося себе стримати і на хвильку замислитись.

Цей невдячний покидьок Джезаль підвів його, і то серйозно. Одначе тут нема з чого дивуватися — хлопець був телепнем. Якщо тримаєш вино у паперовому пакеті, не треба засмучуватись, коли воно проллється. Крім того, листи писав не Джезаль. Яка