Ребекка Куанг - Республіка Дракона, Ребекка Куанг

війська Міліції билися так, немовби ніколи меча в руках не тримали?

— Вони билися трохи з більшою майстерністю, — сказав Неджа.

— Я не хочу говорити про війська, — сказала Венка.

Неджа штурхнув її ліктем.

— Зроби йому приємність. Інакше він ніколи не заткнеться.

— Малярія, — сказав Кітай. Першого разу він промовив це гикаючи, але коли перекотився на бік, захихотів так сильно, що вся башта трусилася. Він п’яний, усвідомила Жинь. Може, навіть ще п’яніший за неї, попри небезпеку.

Мабуть, Кітай почувався так, як і вона: щасливим, у стані марення, бо ж уперше за довгий час був із друзями, яким не загрожувала небезпека. Жинь підозрювала, що він також хотів затьмарити реальність і порушити правила, проігнорувати той факт, що вони розлучаються навічно й ділять останні кухлі вина.

Вона не хотіла світанку. Їй кортіло розтягнути цю мить якнайдовше.

— Вони не звикли до південних хвороб, — продовжив Кітай. — Комарі ослабили їх дужче за будь-які наші дії. Хіба не дивовижно?

— Неймовірно, — сухо промовила Венка.

Жинь не звертала на це уваги. Вона ковзнула ближче до краю башти. Їй хотілося знову полетіти, відчути стрімке падіння в животі, чистий захват пірнання.

Вона звісила одну ногу через край і насолоджувалися тим, як вітер шмагає її по шкірі. Жинь лише трохи нахилилася вперед. А якщо вона стрибне просто зараз? Чи потішиться падінням?

— Геть звідти, — голос Кітая пробився крізь туман у її голові. — Неджа, хапай її…

— Уже, — сильні руки обхопили її навколо талії й відтягли від краю. Неджа міцно стиснув її, передчуваючи боротьбу, але Жинь лише радісно скрикнула і схилилася спиною йому до грудей.

— Ти хоч уявляєш, скільки від тебе проблем? — бурчав він.

— Дай мені ще один кухоль, — сказала вона.

Неджа вагався, але Венка охоче виконала її прохання.

Жинь зробила довгий ковток, зітхнула й торкнулася скронь кінчиками пальців. Вона почувалася так, немовби по її кінцівках текла енергія, немовби вона встромила руку в блискавку. Жинь схилилася головою до стіни й міцно замружилася.

Найкраще в тому, щоб напитися — це те, що все стає неважливим.

Вона могла затриматися на думках, які раніше завдавали занадто багато болю. Могла пригадати, як Алтань горів на хвилерізі, трупи в Ґолінь Ніїс, тіло Цари на руках у Чаґханя, — навіть не здригнувшись, без жодних страждань. Могла поринути у спогади спокійно й відсторонено, бо нічого не мало значення, бо ніщо не завдавало болю.

— Шістнадцять місяців, — Кітай почав перераховувати на пальцях уголос. — Ми вже на війні майже півтора роки, якщо рахувати від моменту вторгнення.

— Не дуже й довго, — сказала Венка. — Перша Макова війна тривала три роки. Друга — п’ять. Битви після Червоного Імператора розтягнулися на всі сім.

— І як же ти билася б на війні цілих сім років? — запитала Жинь. — Хіба ти не знудилася б від боїв?

— Солдати знуджуються, — сказав Кітай. — Аристократи ні. Для них це все велика гра. Гадаю, у тому й проблема.

— Ось вам мисленнєвий експеримент. — Венка змахнула руками, утворюючи невелику арку, схожу на веселку. — Уявіть якийсь альтернативний світ, де цієї війни не було б. Федерація ніколи не вторгалася. Ні, зітріть це, Федерації навіть не існує. Де ви?

— У конкретний часовий відрізок? — запитав Кітай.

Венка похитала головою.

— Ні, я мала на увазі, чим ви займаєтеся в житті? Чим би хотіли займатися?

— Я знаю, що робив би Кітай. — Неджа відхилив голову назад, витрусив останні краплі з кухля до рота, розчаровано зазирнув усередину, але звідти нічого не вилилося. Венка передала йому ще один глечик. Неджа спробував витягнути корок, не зміг, ледь чутно вилаявся й розбив шийку об стіну.

— Обережніше, — сказала Жинь. — Це ж першосортна випивка.

Неджа підніс нерівні краї до вуст і всміхнувся.

— Ну ж бо, — сказав Кітай. — Де я?

— Ти в Академії Юелу, — сказав Неджа. — Проводиш проривне дослідження якогось… якогось непотрібного лайна, як от рух планетарних тіл чи найефективніші методи звітності для всіх дванадцяти провінцій.

— Не смійся зі звітності, — сказав Кітай. — Це важливо.

— Лише для тебе, — сказала Венка.

— Режими падають, бо правителі не можуть дати ради своїм рахункам.

— Та байдуже, — Венка пустила очі під лоба. — А як щодо решти?

— Я гарно воюю, — сказала Жинь. — Тож досі воювала б.

— Проти кого? — запитала Венка.

— Байдуже. Проти будь-кого.

— Тепер може не лишитися війн, щоб воювати, — сказав Неджа.

— Війни завжди будуть, — сказав Кітай.

— Єдине стале в цій Імперії — війни, — сказала Жинь. Слова були їй такими знайомими, що вона промовила їх, навіть не задумуючись. Вона й не одразу усвідомила, що процитувала афоризм із підручника історії, за яким готувалася до Кедзю. Неймовірно, навіть тепер залишки від того іспиту досі спалахували в пам’яті.

Що більше вона про це думала, то краще розуміла, що єдине стале в ній — війна. Вона не могла уявити, де опинилася б, якби не була солдатом. За останні чотири роки вона вперше в житті почувалася чогось вартою. У Тікані вона була продавчинею-невидимкою, на яку ніхто не звертав уваги. Її життя й смерть були зовсім неважливими. Якби на неї налетів рикша на вулиці, ніхто й оком не повів би.

Але зараз? Тепер цивільні корилися її наказам, Воєначальники шукали зустрічі з нею, а солдати її боялися. Тепер вона говорила з найвидатнішими мислителями воєнного часу на рівних, чи принаймні знаючи, що саме тут їй і місце. Тепер вона пила соргове вино на найвищій башті арлонського палацу з сином Воєначальника Дракона.

Ніхто не приділяв би їй такої уваги, якби вона не вміла вбивати людей.

Десь у самому її нутрі заворушився черв’ячок дискомфорту. Щойно вона піде від Вейсжі, чим же в біса займатиметься?

— Тепер ми можемо перевести всіх на цивільні посади, — сказав Кітай. — Будемо міністрами й суддями.

— Тебе оберуть першим, — сказав Неджа. — Управління народу й усе таке. Люди тебе люблять.

— Тоді Жинь лишиться без роботи, — сказала Венка.

— Вона може стати сторожем, — сказав Неджа.

— Ти гориш бажанням підправити свою пику? — запитала Жинь. — Можу безкоштовно зробити.

— Жинь ніколи не лишиться без роботи, — квапливо відказав Кітай. — Армії нам завжди будуть потрібні. І завжди буде новий ворог, якого треба здолати.

— Наприклад? — запитала Жинь.

Кітай почав перераховувати, загинаючи пальці.

— Бандитські угруповання Федерації. Відколоті провінції. Вихідці з Внутрішніх держав. Не дивися на мене так, Жинь. Ти також чула Бектера. Кетреїди хочуть війни.

— Кетреїди хочуть війни з іншими кланами, — сказала Венка.

— І що станеться, якщо конфлікт розгориться? Через десятиліття ми битимемося на ще одному кордоні, обіцяю.

— Тоді там просто треба прибрати, — зневажливо сказав Неджа. — Ми позбудемося їх.

— Тоді ми розпочнемо ще одну війну, — сказав Кітай. — Військові цим і займаються.

— Республіку контролюватимуть не військові, — сказав Неджа.

Жинь випрямилася.

— І як ти це уявляєш? Демократичну Нікань? Ти справді думаєш, що це спрацює?

Перспектива функціональної демократії рідко турбувала її впродовж самої війни. Завжди була якась нагальніша загроза Імперії. Але тепер вони справді перемогли і Вейсжа мав нагоду перетворити