Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

обняла Оксану, і вони з Тимофієм вийшли із землянки. Дорога до маєтку минула швидше, ніж їм обом хотілося, хоча Тимофій і їхав повільним кроком, боячись нашкодити Орисі. Він обережно, але міцно притискав її до себе. Пара їхала в мовчанні. Обоє вони досі не могли повірити в те, що нарешті разом, що їх ніхто більше не розлучить. «Це диво, що він так щасливо уникнув тортур і смерті! Господи, дякую Тобі, що Ти повернув мені живим батька моєї дитини!» — думала Орися, обнімаючи коханого.

Коли вони під’їхали до воріт маєтку, їх помітили з частоколу, а один із людей упізнав Тимофія.

— Мати Божа! Бути того не може! Пан! Живий! — вигукнув здивований гайдук, кинувся відчиняти ворота, а інший — кликати Михайлика та Юрія.

Коли вони в’їхали на подвір’я, то Тимофія вразили ті безлюддя й тиша, що панували навколо, — не було чутно ані веселого гомону челяді, ані собачого гавкоту, як це було колись. На всьому немов лежало тавро скорботи та зневіри.

Із будинку швидко вибіг Михайлик. Тимофій ледве впізнав племінника — той дуже витягнувся за цей час, подорослішав і неймовірно змінився. Особливо його обличчя — зникла та дитяча миловидність рис, наївність і лагідність погляду блакитних очей. У погляді Михайлика тепер застигла мудра печаль.

— Господи! Дядю! Чи це ти? Або мої очі мені брешуть? — здивовано промовив він.

— Як бачиш, Михайлику, я живий і не привид, — усміхнувся Тимофій.

Але відразу, забувши про все, підліток підбіг до Тимофія та обійняв його так міцно, як тільки міг. Небіж дивився на свого дядька зі сльозами на очах і досі не міг повірити, що той живий. Зникла його дитяча манера поводитися — тепер це вже був юнак, а не боязкий хлопчик.

Із будинку квапливо вийшов Юрій. Він схвильовано зупинився на ґанку й дивився на дядька. Тимофій усміхнувся. «Схоже, мій марнославний небіж подорослішав і набрався розуму», — подумав козак, бо не зміг не помітити, що Юрко дійсно змінився на краще. Нарешті Юрко впорався із хвилюванням, підійшов до дядька й міцно, по-чоловічому, обійняв його.

— Дядю, але як? — промовив Юрко. Він і досі не міг опанувати себе через сум’яття, адже дядько стоїть перед ним живий. — Ми ж... Боже!

— Ходімо в дім! Там усе й розповім, — сказав Тимофій.

Михайлик подивився на Орисю й щасливо всміхнувся їй.

— Досі не віриться, що я знову бачу вас разом! Кшисю! — крикнув підліток.

Із-за рогу будинку, із заднього двору вийшла, а не вибігла за своїм звичаєм, Кшися. Побачивши її, Тимофій жахнувся — завжди яскрава, весела та життєрадісна полька дуже схудла і змарніла за цей час, немов потьмяніла. Побачивши свого господаря й панночку, яких вона вже оплакала як мертвих, Кшися затремтіла й почала хреститися, шепочучи молитви. Потім перелякана жінка зомліла. Тимофій ледве встиг підхопити її, підняв на руки й поніс у будинок.

Увійшовши в сіни, Орися мимоволі згадала Одарку — коли вона вперше приїхала до Волховиць, няня вийшла їм назустріч, окинула її неприязним поглядом, а потім прикипіла до неї всією душею. А тепер її немає.

— Одарко! — покликав Тимофій.

— Не клич, дядьку, не треба! — сумно сказав Михайлик. — Няня померла минулої осені, коли дізналася, що ти нібито загинув.

Серце Тимофія стислося з горя. «Нещасна моя няня! Вона так любила мене! І так і не дочекалася! Царство їй Небесне!» — гірко подумав він і вніс непритомну Кшисю до зали. Там Орися з допомогою Михайлика почала приводити свою служницю до тями. Отямившись, Кшися напівбожевільними очима дивилася на них обох, міркуючи, чи то їй просто загорлати, чи то кликати людей на допомогу, чи то розридатися за своєю улюбленою звичкою.

— Кшисю, опануй себе, — строго наказав Юрій. — Дядя живий і здоровий. І Орися теж жива.

До бідолашної челядниці нарешті все дійшло, і Кшися знову розридалась, але вже з радощів. Жінка схопилася й від надлишку почуттів обіймала то Орисю, то Тимофія.

— Ой, пане Тимофію! Панночко моя! Господи Ісусе! Ой, щастя-то яке! Але як? Як ви обоє живими виявилися?

Тимофій усміхнувся й розповів усе, що сталося з ними за цей час.

— Мати Божа! — вигукнула уражена служниця. — У голові не вкладається.

— Кшисю, треба влаштувати дядю з Орисею. Вони ж тепер тут житимуть, — м’яко нагадав їй Михайлик.

— Ой! Та що ж це я! Зараз побіжу розпоряджуся! Ой, панно моя! — вигукнула Кшися, ще раз обіймаючи Орисю, але потім все-таки опанувала себе та побігла на задній двір.

Жалобна тиша будинку згодом вибухнула — нечисленна челядь, яка ще залишилася в маєтку, ледь дізнавшись, що пан і молода панночка живі й нині тут, безсоромно лізла в будинок, аби подивитися на них. Люди і лякалися, і дивувалися, і хрестилися, і шумно раділи тому, що ці двоє живі. Але згодом їх все ж удалося розігнати.

Тимофій сумно оглядав свій будинок — зовні нічого тут не змінилося, однак вигляд кожної кімнати, кожної речі заподіював біль і викликав гіркі спогади. Він згадав, з якою радістю він приїжджав додому зі школи і як раді були йому батько, брат та його друга дружина, племінники, няня. А тепер цей будинок немов розгубив своє тепло й затишок. «Ех, Матвію, Матвію! Чому ти дозволив своїй пристрасті й ненависті затьмарити розум? — гірко подумав хлопець, а потім думки Тимофія повернулися до Орисі й до їхньої дитини. — Яке щастя, що вони обоє вціліли! Тепер я їх нізащо не залишу! Цікаво, а хто в нас народиться? Хотілося б доньку! І щоби вона була схожою на Орисю, а очі мала такі самі гарні, як у її мами!» — думав Тимофій, щасливо усміхаючись своїм думкам.

— Дядечку, — обережно покликав його Юрій.

Тимофій підняв на нього очі, і погляд блиснув радістю й веселощами, майже як