Габріель Гарсія Маркес - Сто років самотності (збірка)

обіцяє бути гарним. Ніхто не міг підтвердити з певністю, що Сантьяго Насар мав на увазі саме погоду. Чимало людей запевняли мене, що той ранок був сонячний і над банановими плантаціями з моря віяв легенький бриз, що й не дивно, бо за тих часів у лютому майже завжди стояла добра погода. Але більшість очевидців усе-таки сходилися на тім, що день тоді був хмурний, з розвихреним і низько навислим небом, з густим запахом застояної води, а в ту мить, коли сталося нещастя, сіялася дрібна мжичка, така, як у останньому сні Сантьяго Насара, коли він ішов у гаю смоковниць. Я тоді очунював від весільного перепою на апостольському лоні Марії Алехандріни Сервантес і прокинувся тільки тоді, коли забамкали на сполох дзвони, але подумав, що то дзвонять на честь єпископа.

Сантьяго Насар одягнув на себе штани й сорочку з білого лляного полотна, ненакрохмалені, такі самі, у які вбирався напередодні, йдучи на весілля. То був його парадний одяг.

Якби не очікуваний приїзд єпископа, він би вдягнув костюм хакі і взув чоботи для верхової їзди, тобто вбрання, в якому щопонеділка вирушав у «Святий образ» — так називалася скотоферма, яка дісталась йому в спадок від батька і якою він управляв досить розважливо, хоч і без особливої фортуни. У таких випадках він носив на поясі «магнум-357», бронебійна куля з якого, — так казав Сантьяго Насар, — могла розсікти навпіл коня. Під час сезону полювання на куріпок він також брав із собою все необхідне для соколиних ловів. У шафі в нього ще зберігалися ґвинтівки «манліхер-шенауер-30.06», «голланд-магнум-300», «горнет-22» з оптичним прицілом та скорострільний «вінчестер». Як і його батько, Сантьяго Насар завжди спав з револьвером у подушці, під наволочкою, але того дня, виходячи з дому, він розрядив його і поклав у шухляду нічного столика. «Він ніколи не залишав револьвера зарядженим», — розповіла мені його мати. Я й сам це знав і знав, крім того, що Сантьяго Насар тримав зброю в одному місці, а набої — в іншому, десь далеко, так щоб ніхто в домі не зміг навіть випадково зарядити ґвинтівку чи револьвер. Цей мудрий звичай запровадив ще його батько від того дня, коли служниця труснула подушку — скидала з неї наволочку — і револьвер, упавши на підлогу, від удару вистрелив. Куля потрощила тоді шафу, пройшла крізь стіну, пролетіла, завиваючи як снаряд, через їдальню сусіднього будинку і розбила на друзки гіпсову статую святого в людський зріст на вівтарі церкви з протилежного боку майдану. Сантьяго Насар був тоді зовсім дитиною, але той нещасливий випадок став для нього наукою на все його подальше коротке життя.

Останній спогад про сина, який зберігся в пам'яті матері, це коли він на мить зайшов до її спальні. Він розбудив її, шукаючи напомацки таблетку аспірину в аптечці, що висіла у ванній; увімкнувши світло, вона побачила його в дверях зі склянкою води в руках — таким і запам'ятала навіки. Сантьяго Насар розповів тоді матері про свій сон, але на дерева вона чогось зовсім не звернула уваги.

— Птахи сняться завжди на добре, — сказала.

Вона бачила його з того самого гамака і лежачи в тій самій позі, в якій я застав її зовсім немічною від глибокої старості, коли приїхав до того містечка в надії зібрати з безлічі скалок розбите дзеркало пам'яті. Серед білого дня вона вже ледве розрізняла обриси предметів чи людські постаті, а на скронях у неї були наліплені лікувальні листки від головного болю, який навічно передав їй син, коли востаннє пройшов через спальню. Вона лежала на боку, схопившися за мотуззя гамака у спробі підвестися, і в сутіні чувся запах хрестильної купелі, який так вразив мене того ранку, коли стався злочин.

Тільки-но вона побачила мене на порозі кімнати, як їй здалося, що це з'явився Сантьяго Насар. «Отут він і стояв, — розповіла мені Пласіда Лінеро. — На ньому був костюм з білого лляного полотна, випраного в чистій воді, бо його ніжна шкіра не зносила шорсткої накрохмаленої тканини». Вона довго сиділа в гамаку, жуючи зернята кардаміну, аж поки в неї згасла ілюзія, що я — її син, котрий повернувся. Тоді зітхнула й сказала: «Він був єдиний, кого я любила на цьому світі».

Я немов заглянув у її пам'ять і побачив Сантьяго Насара живого. Наприкінці січня йому виповнився двадцять один рік, він був стрункий і блідий, з успадкованими від батька арабськими повіками та кучерявим волоссям. Єдиний син подружжя, поєднаного з міркувань вигоди, подружжя, яке не знало жодної миті щастя, Сантьяго Насар, здавалося, любив свого батька, а коли той раптово помер, за три роки до описуваних подій, і син залишився з матір'ю-вдовою, він і далі жив собі щасливо й безтурботно аж до того понеділка, коли його спостигла смерть.

Від .матері він успадкував інстинкт. У батька ще малим хлопчиком навчився володіти вогнепальною зброєю, їздити верхи та полювати з соколами і від того ж таки батька запозичив такі чесноти як відвага і обачливість. Між собою вони спілкувалися арабською мовою, але ніколи не робили цього при Пласіді Лінеро, щоб вона не почувала себе виключеною з розмови. Ніколи не бачили їх у селі озброєними, а єдиний раз, коли вони з'явилися зі своїми ручними соколами, то це щоб показати соколині лови на ярмарку, влаштованому з благодійницькою метою. Смерть батька змусила сина обмежити свою науку середньою школою й узяти на себе управління фермою. Сантьяго Насар був хлопець веселий, доброзичливий і легко сходився з людьми.

Того ранку, коли його мали вбити, Пласіда Лінеро, побачивши сина в білих штанях і білій сорочці, подумала, що він помилився днем. «Я нагадала йому, що сьогодні понеділок», — розповіла мені вона. Але Сантьяго Насар пояснив матері, що умисне вдягся по-святковому — ану ж трапиться нагода поцілувати перстень єпископа. Мати не виявила до цього жодного інтересу.

— Він навіть з корабля не зійде, — сказала вона. — Виголосить звичайне благословення, аби якось відбутися, і вирушить туди, звідки з'явився. Він не терпить нашого містечка.

Сантьяго Насар знав, що мати каже правду, але він страшенно любив церковні обряди та церемонії. «Для мене це як кіно», — признався він мені одного разу. Що ж до Пласіди Лінеро, то приїзд єпископа хвилював її лише з одного погляду: щоб син, бува, не вимок під дощем, бо чула, як він кахикає уві сні. Мати порадила йому взяти парасолю, але Сантьяго Насар тільки