Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том третій

Мет тицьнув великим пальцем через плече на Білозуба.

— Вовк він чи ні, це байдуже, але колись він був присвоєний.

— Та ні!

— А я вам кажу, що так. Він ходив у запрягу. Ось придивіться-на. Хіба не бачите, що в нього на грудях слід від ременя?

— Ваша правда, Мете. Перед тим, як трапити до Смітових рук, він ходив у запрягу.

— І немає жодної причини, чого б він знов у ньому не походив.

— А чом би й ні? — розохотився Скотт, але зараз же розчаровано похитав головою: — Ось уже два тижні він у нас, а став, здається, ще дикіший.

— Ану спробуймо, — сказав Мет, — спустімо його ненадовго.

Відон Скотт глянув на нього неймовірно.

— Так, я знаю, — казав далі Мет, — ви пробували, але ж ви були без дрючка.

— Тоді ви спробуйте.

Узявши дрючка, погонич підійшов до прив'язаного на ланцюгу Білозуба. Собака стежив за дрючком, як лев у клітці за батогом приборкувача.

— Бачте, як на дрючка він видивився, — сказав Мет. — Це добра прикмета І Він не дурень, і поки я з дрючком, мене він не зачепить. Він не зовсім скажений, повірте мені!

Коли рука погонича зупинилась близько біля шиї Білозуба, він наїжився, загарчав і припав до землі. Не спускаючи з ока цієї руки, він разом нашорошився й проти дрючка, що був у другій руці. Мет відстебнув ланцюга від нашийника й хутко відійшов назад.

Білозуб не зразу навіть зрозумів, що він вільний. Чимало місяців минуло відтоді, як він потрапив до рук Красня Сміта, і за весь цей час він і хвилини не був на волі, опріч тих випадків, коли його відв'язували, щоб він бився. Після бою його зараз же знову припинали на ланцюга.

Він не знав, що йому робити з цією волею. Може, боги вигадали ще якусь диявольську витівку? Він повільно й обережно ступив кілька кроків, готовий щохвилі відповісти на напад. Ніколи ще з ним такого не бувало — він не знав, що діяти. Завбачливо він одійшов трохи далі від двох богів, що за ним стежили, і зупинився на розі хатини. Ні, все гаразд. Зовсім ошелешений, він повернув назад, пристав за кілька кроків від людей і втопив у них пильний погляд.

— А він не втече? — спитав новий господар. Мет знизнув плечима.

— Ризикнім. Це єдиний спосіб дізнатись.

— Бідолаха, — пробурмотів співчутливо Скотт. — Найбільше він потребує людської ласки, — додав він і пішов у хатину.

Повернувся він з кавалком м'яса й кинув його Білозубові. Собака відскочив убік і здалеку уважно й підозріливо приглянувся до м'яса.

— Геть, Майор! — пролунав застережливий крик погонича, та вже запізно.

Майор підскочив до м'яса, і тільки встиг схопити його зубами, як на нього налетів Білозуб і збив з ніг. Мет кинувся до них, але Білозуб виявився спритніший. Ноги в Майора підігнулися, з прокушеного горла порснула кров, і червона пляма від неї на снігу все більшала.

— Шкода його, хоч так йому й треба, — хапливо промовив Скотт.

Але Мет уже націлився вдарити Білозуба ногою. І тут враз одне за одним сталося — стрибок, вискал зубів і крик болю. Відповзши на кілька кроків, Білозуб гнівно загарчав, а Мет, нахилившись, став оглядати свою ногу.

— Жагнув таки добре, — сказав він, показуючи на роздерті штани й спідні, де з'явилася кривава латка.

— Я ж казав, що справа з ним безнадійна, — понуро мовив Скотт. — Я вже так і сяк про нього думав, все не хотів цього робити. Але доведеться. Іншого нічого не вигадаєш.

Кажучи це, він нехотя видобув револьвера, відкрив барабан і переконався, що зброю заряджено.

— Слухайте, містере Скотте, — спинив його Мет, — Собака цей через пекло пройшов! Як же можна сподіватися, щоб він вибився звідти непорочним янголом? Дайте йому час.

— Гляньте на Майора! — відказав Скотт.

Погонич підійшов до пораненого собаки. Той лежав на снігу в калюжі крові й видимо конав.

— Таж так йому й треба! Ви самі це сказали, містере Скотт. Намірявся вкрасти в Білозуба його м'ясо — ну, от і прийшов йому капець. Що ж тут дивного? Я б і шеляга ламаного не дав за того пса, що без опору віддає своє м'ясо.

— Але гляньте-но на себе, Мете! Собаки собаками, але десь же мусимо покласти цьому край.

— Що ж, так мені й треба, мені теж, — уперто провадив своєї Мет. — Бо за що я його вдарив? Ви самі сказали, що він вчинив по правді. Отже, я не мав би його займати.

— Та все-таки найкраще буде застрелити його, — наполягав Скотт. — Присвоїти його неможливо.

— Слухайте, містере Скотте, дамо йому хоч якусь можливість! Він її ніколи не мав. Він же оце вийшов з пекла, і вперше на волі. Даймо йому час опам'ятатись. А коли нічого не поможе, я сам його заб'ю. Їй-бо!

— Та мені теж не хочеться ані самому його вбивати, ані бачити його забитим, — відповів Скотт, ховаючи револьвера. — Хай побігає на волі, побачимо, що з ним можна зробити добром. От я навіть зараз і спробую.

Він підійшов до Білозуба і тихо й ласкаво до нього заговорив.

— Узяли б ви все-таки дрючка, — застеріг його погонич.

Скотт похитав головою й говорив далі, пробуючи збудити в собаці довіру.

Білозуб вівся сторожко. Безперечно, щось йому загрожувало. Він загриз собаку цього бога, вкусив його товариша. Що ж на нього може чекати, як не сувора кара? Проте він не втихомирився. Він наїжився, вискалив зуби, напружився тілом і, пильно стежачи, готовий був до всього. Бог не мав дрючка, через те він підпустив його до себе. Рука бога простяглась і почала спускатися йому на голову. Білозуб скурчився і, насторожившись увесь, припав долі. Ось вона, небезпека, зрада абощо. Він добре вже знає руки богів, їхню владність і вміння завдавати болю. До того ще йому здавна огидний усякий доторк. Рука спускалась, а він усе пригинався й гарчав щораз грізніше. Він не хотів її кусати й терпів, доки не зануртує в ньому й не опанує його всього інстинкт невгамовної жадоби життя.

Відон Скотт гадав, що встигне вчасно відхопити руку й не дасть її вкусити. Але він ще не знав неймовірної спритності Білозуба, що вражав так певно й швидко, як гадюка.

Скотт голосно скрикнув з подиву і міцно стиснув прокушену руку другою рукою. Мет, круто вилаявшись, кинувся до нього. Білозуб відповз назад, вискаливши зуби й наїжившись, а в очах йому світилась погроза. Тепер уже запевне його покарають так само жорстоко, як Красень Сміт карав.