Світлана Талан - Оголений нерв

але двох хлопців розстріляли на наших очах, а нас чомусь ні. Я потрапив у лікарню, бо мені бойовики перебили ногу, а коли зміг ходити, пішов туди, все там облазив і нічого не знайшов. Може, хтось раніше за мене знайшов лист, але я все одно вирішив сходити з тобою разом туди, — розповів Сергій. — Можливо, він залишив тобі якусь підказку? Якщо нічого не знайдемо, тоді я сам тобі розповім усе, що знав про Ніка.

Геннадій запропонував пройтися до стоянки, щоб поїхати автомобілем. Вони швидко приїхали до приміщення ГІАПу. Перед ним майорів синьо-жовтий прапор, а напис «Слава Новоросії!» на будівлі був зафарбований і виправлений на «Слава Україні!».

Сергій дістав з кишені зв’язку ключів.

— Де ти їх узяв? — спитав Геннадій.

— Неважливо де, — відповів Сергій, відчиняючи вхідні двері. — Ось тут нас тримали, — пояснив хлопець, відімкнувши двері однієї з кімнат.

Геннадій переступив поріг і завмер, дивлячись на дві бурі плями на світлих шпалерах, які хтось намагався замити, але марно.

— Оце кров Ніка, — вказав пальцем Сергій на одну з плям, — а та іншого хлопця, я навіть не знаю, як його звали. Їх застрелили тут, по одній кулі кожному в голову. Нік не просив пощади і помер як герой, як справжній чоловік.

Геннадію стало моторошно. Він зробив кілька глибоких вдихів і видихів і оглянув кімнату, схожу на робочий кабінет. Одне офісне крісло, комп’ютерний стіл, вікно з металевими ґратами і жалюзі від сонця. Геннадій висунув шухляду стола.

— Там нема нічого, — сказав Сергій, — я сто разів заглядав і у стіл, і під стіл, навіть зсував його з місця.

Те саме зробив і Геннадій, обдивився сантиметр за сантиметром крісло — ніде нічого. На стелі висіла лампочка на шнурі, ніяких світильників чи люстр. Він сів навпочіпки і почав оглядати плінтус, навіть пробував його відірвати, але він був надійно закріплений. Геннадій взяв кулькову ручку з шухляди і спробував її просовувати між плінтусом і стіною в надії знайти щілину-схованку.

— Може, десь і є шпарина, — сказав Сергій. — Я там не здогадався перевірити.

Геннадій пройшовся повз одну сіну, другу — нічого, дійшов до кутка і прямо перед собою помітив на шпалерах напис. Невеличкими буквами кульковою ручкою було написано «лу», а далі ручка перестала писати й останні букви були вже надряпані.

— Лугандія! — скрикнув радісно Гена.

— Що? — здивовано спитав Сергій.

— Шукати потрібно десь там, — вказав Геннадій пальцем вгору.

— Але ж там нічого нема, — розвів руками Сергій.

— Є! — впевнено сказав Гена і попросив допомогти присунути ближче стіл.

Він був упевнений, що потрібно шукати там, бо вгору вказувала надряпана на стіні стрілочка біля слова «Лугандія». Геннадій став на стіл. Угорі проходила лише труба опалення. Він почав її обдивлятися з усіх боків та обмацувати пальцями. Раптом його увагу привернула дірка, яка лишилася, скоріш за все, від багета, який був тут до того, як йому на зміну прийшли сучасні жалюзі. Хлопець простяг руку і дістав звідти складені кілька разів аркуші.

— Як він туди дістався? — здивовано стенув плечима Сергій.

Геннадій зліз зі стола, став обличчям до вікна, розгорнув папір, побачив знайомий почерк і прочитав: «Генику, маю змогу написати тобі листа. Дивно, чи не так? У наш час ми забули, що таке писати листи одне одному, та й новітні технології позбавили нас цього клопоту, давши нам телефони, айфони, компи і таке інше.

Почну здалеку в надії, що мені вистачить двох аркушів паперу, які випадково сепари залишили в шухляді стола. Там знайшов і ручку, тож вирішив, що це добрий знак згори і ти дізнаєшся правду про мене. Пам’ятаєш, як я тобі сказав: «Іноді про людину думаєш інакше, ніж є насправді»? Прийшов час дізнатися правду про мене.

Боротися за звільнення своєї землі від сепаратистів та терористів я вирішив одразу, як тільки побачив їхні паскудні пики в нашому місті. Це було ще до того, як ти зібрав усю нашу Лугандію і кинув заклик не сидіти склавши руки. Так було вирішено покинути власну справу. Я не міг чесно й відверто розповісти батькові про свої наміри, моє рішення покінчити з виготовленням меблів він сприйняв у штики і сказав, що більше не буде мені ні в чому допомагати. Я опинився перед вибором: заробляти гроші чи захищати Батьківщину. Вибрав друге. Батько психанув і наказав не потрапляти йому на очі. То було на краще. Навіщо наражати його на небезпеку? Він у мене — найкращий батько у світі.

Я продав свого «китайця» — подарунок батька, хоча любив до нестями свою автівку, і купив непримітну «Ниву». Для чого? Щоб не запідозрили сепари, що я працюю на українську армію розвідником, бо хто повірить, що юнак на крутій тачці згодився працювати за тисячу гривень. Тому влаштувався їм возити воду. Так я мав змогу щодня рахувати кількість ворогів та техніки, вивчав їх дислокацію і передавав своїм.

Хочеш запитати, чому не поділився таємницею з вами? Одних не хотів наражати на небезпеку, іншим не довіряв. З першого дня, коли Яків опинився на боці терористів, я знав про це. А хто б міг подумати, що Іван також вступить у лави «захисників»? Я справлявся сам з роботою, тож вирішив, що про це ніхто не повинен знати. Вони про все дізналися три дні тому. Звідки? Не знаю досі, здав з усіма потрухами якийсь зрадник, про якого я вряд чи колись дізнаюся. Три дні катувань — і я дізнався, що пекло існує на землі. Найжорстокіші, вишукані тортури знають кадирівці — у них у цьому великий досвід. Я підтвердив, що працював на укропів, і це їх ще більше розлютило.

Найманці з сусідньої країни — більш хитрі та помірковані. Вони хотіли завербувати мене на свій бік, щоб я працював у розвідці на них, бо маю доступ на наші блокпости, але швидко зрозуміли, що я ніколи не стану зрадником. Хоча у ваших очах, та й навіть для всіх знайомих та рідних, я вже зрадник, бо мене не раз бачили разом із сепарами. Не знаю, чому мене не розстріляли відразу, але вирок мені вже винесли. Важко сказати, яка мене чекає смерть: від кулі росіянина чи кадирівець переріже горло, як барану, але зараз я в такому становищі, що позбавлений права не те що жити, а й вибрати собі